В Анатолія зламаний ніс і немає кількох зубів. Перша травма – наслідок захоплення боксом у молодості (кандидат у майстри спорту), друга – результат прильоту ворожого дрона. Так на обличчі Анатолія поєдналися два “хобі” – спорт і війна. Зате волосся майже без сивини у 51 рік – попри побачене і пережите. Через густу і темну шевелюру Анатолію дали позивний – Чорний.
Ще до великої війни Чорний був хорошим солдатом – понад сто стрибків із парашутом, статус УБД задовго до російської агресії. Можна б сказати, що до повномасштабного вторгнення він був готовий. Але це не зовсім так, бо для Анатолія війна має персональну особливість – чимало його рідних досі живуть у Росії. Саме тому ми не публікуємо його фото й не вказуємо деякі біографічні деталі.
“Дружина-москвичка відповіла, коли я запропонував їхати в Київ: “Я в твойо сєло нє поєду”
Чорний – 100-відсотковий українець, із Хмельниччини. Строкову службу пройшов на початку 90-х у повітряно-десантних військах, брав участь у бойових діях на території Югославії. А далі поїхав на заробітки в Москву й осів там.
– Працював на фірмі, що торгувала друкованою продукцією, в основному книгами, – згадує ті часи Анатолій. – У моєму ангарі було понад дві тисячі назв книг, це робота з розумом, там ніхто не “бухав”. І я нормально заробляв – якщо дозволяв графік, міг хоч щомісяця полетіти на тиждень відпочити в Іспанію. Мав у Москві 2-кімнатну квартиру, зустрів дівчину, корінну москвичку, одружився, народилися діти… У нашій фірмі я був єдиним українцем, інші не те що росіяни, а саме москвичі. Вони жартома називали мене хохлом.
Однак жарти закінчилися у 2014 році, щойно Росія захопила Крим і вторглася на Донбас.
– Мене покликали й прямо сказали: “Хохол, лучше тєбє уйо$%вать”. Я запропонував дружині їхати в Україну, за московську 2-кімнатку ми могли б купити в Києві 5-кімнатну квартиру. Але вона відповіла: “Я в твойо сєло нє поєду”. Тому я поїхав сам і більше не повертався. Ми спілкувалися час від часу через інтернет, востаннє 6 років тому, коли народилася внучка. А далі контакти припинилися, я впевнений, що дружина давно розлучилася зі мною через суд.
У Росії залишилася й інша рідня Чорного, наприклад, тітка, чиї два сини служать в армії РФ.
Боєць піхотного підрозділу 128 ОГШБр при повному спорядженні
Фото: Ярослав Галас
– Це мої двоюрідні брати, кадрові військові. Може, вони зараз десь тут воюють, може, я когось і заї$@шив – хто знає! Тепер війна, це вони сюди прийшли…
Тоді, в 2014-му, приїхавши з Москви додому, Анатолій зайнявся простою роботою – працював на будівництві. Два рідні брати воювали в зоні АТО (і досі воюють), тому його не мобілізували. А ось на повномасштабку Чорний пішов сам.
– Я в Києві працював. Прилетіла ракета, мікрорайон перекрили, і всі мої документи пропали в будівельному вагончику. Пішов у військкомат, звідки мене сходу відправили в “учебку”, але коли там дізналися, що немає паспорта, відпустили додому робити новий. Так я трохи затримався.
З новим паспортом Анатолія моментально мобілізували й направили в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. З огляду на військовий бекграунд, боєць потрапив у розвідувальний підрозділ.
Укриття для піхотинців у посадці
Фото: Ярослав Галас
– Ми лазили до кацапів дуже близько, собак їхніх чули. В полон брали, зброю з убитих знімали, телефони забирали. Я всякого там надивився. Двічі контузило так, що не розумів, де перебуваю. Пам’ятаю тільки спалах, отямився вже в лікарні. Питають, як звати, прізвище, а я не можу згадати…
Згодом боєць перевівся в піхотну роту, де трохи інша специфіка – постійні довготривалі виходи на передок. Його минуле “відрядження” тривало цілих 5 місяців, навряд чи хтось у 128 ОГШБр був на “нулі” безперервно довше. Чорний став “жертвою” власної працелюбності й безвідмовності – він був старшим групи, її кістяком, тому й затримався так надовго.
– Питаю командира по рації, де моя заміна, інших хлопців уже по кілька разів міняли. Відповідає: “Ти все там найкраще знаєш, прижився, без тебе важко буде утримати позицію. Побудь ще”. Ну, добре…
“Якщо за день прилітає 5 FPV-шок, то це хороший день”
Позиція, яку тримає Чорний із п’ятьма товаришами, облаштована між населеними пунктами, протяжність – близько 600 метрів. Колись це була посадка між двома полями.
– Там усе випалено, знищено артою, мінометкою й дронами. Це як чисте поле, трава навіть вища за залишки корчів і дерев, там немає ні$%я. І якщо за день прилітає 5 FPV-шок, то це хороший день. Оптоволоконні часто налітають, на них РЕБ не діє (радіоелектронна боротьба), там того оптоволокна десятки кілометрів. Плюс дрони зі скидами. З 6-ї ранку й до обіду я нараховував щодня десь 16 скидів, зокрема з газами, а вже після обіду й не рахую, бо голова гуде від вибухів. Це не важка контузія, як у розвідці, а таке… Ну, поригав трохи, подихав тим газом і вже по-іншому – навіть контузія пройшла, – сміється Чорний.
Наслідки ворожих обстрілів посадки
Фото: Ярослав Галас
До росіян звідти десь два кілометри, однак їхні позиції набагато кращі, бо захищені хорошими посадками з деревами й кущами. Періодично ворожі штурмовики намагаються вибити групу Чорного з укріплень.
– Летять на нас на багі, їм ці 2 кілометри проїхати – буквально 10 хвилин. Я чую по рації “починається весілля” і встигаю за цей час перевірити “бельгійця” (7,62-мм кулемет FN MAG бельгійського виробництва – авт). А далі саме “весілля”. Деякі штурмові групи розбивала наша арта й дрони ще на підході, а дехто з найвправніших росіян встигав підібратися до нас до 10 метрів. Я розстрілював їх із кулемета так, що броніки в клоччя розривало. Зараз сухо й місячні ночі, то штурмів менше. А коли туман, то лізуть активніше, бо наші дрони їх не бачать.
Тіла росіян так і залишаються в полі між позиціями, де кого застала смерть. Ніхто з того боку не ризикує їх забрати.
Через постійний ворожий вогонь (артилерійські обстріли, дрони, штурми) на позиції Чорного теж були втрати, здебільшого поранення.
– Ми надаємо допомогу самі, наскільки можемо, й передаємо по рації, що в нас “300”. Якщо, наприклад, легкий в руку, то можемо й почекати. Мені он зуби вибило від ворожого дрона, поболіло і все – це не привід для евакуації. А якщо сильно посікло чи ногу до коліна відірвало, то викликаємо машину. А вони вже їдуть на свій страх і ризик. Дивляться, яка обстановка, який час доби, яка погода – щоб не вийшло, що й самі не доїдуть, і машину втратять, і нашого “300-го” не заберуть. Є можливість, залітають на швидкості, ми вантажимо пораненого за хвилину й вони тікають. Це війна, тут не може бути, що 10 хвилин, і трамвай приїхав. Але люди розуміють, стараються… Я вже стількох витягав сам – і загиблих, і поранених із відірваними руками й ногами, що й сам медиком можу працювати, – каже Чорний і робить паузу…
Піхотинець 128 ОГШБр вивчає свій сектор вогню
Фото: Ярослав Галас
Провізію, боєприпаси й решту необхідного на позицію найчастіше доставляють великими дронами-бомберами. Однак така можливість є не завжди, все залежить від погоди, ефективності ворожої РЕБ і активності бойових дій.
– Було, що й по кілька діб без води сиділи. Я дзвоню командиру й кажу – ми без води, але знаю, що й сусідні позиції так само, а трохи далі кацапи штурмують наших, то великі дрони задіяні там. Штурм важливіше, ніж вода – тут пріоритет. Чекаємо, а що робити? Це не те що я претензії висуваю, так воно є, це війна…
“Мені на позиції не потрібен такий, що не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен”
У групі Чорного дуже різні люди – з різних регіонів України, різного віку, освіти. Але всі мобілізовані, жодного контрактника.
Передові позиції 128 ОГШБр на Запорізькому напрямку
Фото: Ярослав Галас
– Є старший від мене на рік, а наймолодшому 27. Якщо новенький після “учебки”, значить нічого не знає, його треба вчити з нуля. Я пояснив усім дуже просто – хлопці, ви на підводному човні, тут виходу немає. Не будеш слухати, не будеш думати – не будеш жити. Ліпший вихід – якщо тебе йо%#уть зразу, гірший – якщо отримаєш інвалідність (це я про себе кажу, може, для когось інше ліпше). У мене на позиції двічі не треба пояснювати, бо вранці поясниш, а в обід так в’ї$@ло, що вуха заклало, і він уже їсти не хоче. Але хлопці розуміли, робили все правильно, хоча й боялися. Страх завжди є, він дуже хороша мотивація.
Мені не потрібен такий, що не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен. Мені потрібен такий, що коли пі#%ер піде, то щоб стріляв, а не тікав чи панікував. Треба долати страх.
Я пояснюю – ви не граєтеся у війну, це справжня війна. Зараз ти спокійний і розслаблений, а через хвилину в тебе прилетіло, і ти навіть не почув, звідки, – сміється Чорний.
Навіть на “нулі” бійці “Закарпатського легіону” поруч із автоматом мають гейзерну кавоварку
Фото: Ярослав Галас
Постійний психологічний пресинг, відсутність відпочинку й смертельна небезпека не можуть не впливати на психіку бійців, котрі так довго перебувають на “нулі”. І Анатолій це усвідомлює.
– Мені іноді здається, що дах уже давно поїхав, просто я цього не помічаю, – жартує боєць. – Допомагає триматися постійна зайнятість. Якщо на позиції нічого не літає й нічим не криють, то є кілька годин, які можна витратити на власний розсуд. Маємо Старлінк і включаємо на пару годин, щоб додому подзвонити, з командиром переговорити. В інтернеті просто так не сидимо. А далі перевіряю екофлоу, інші акумулятори та павербанки, рації. Десь приліт спалив сітку, то треба лагодити, десь затекло чи щось інше – там постійно робота є. Це тут мені важче, не можу собі діла знайти. Поспав, поїв і тиняюся. А мені кажуть – що ти все ходиш, іншим заважаєш, – сміється Чорний.
– Чи бачу себе в цивільному житті? – повторює моє питання Анатолій. – Усе колись закінчується, війна теж. Якщо виживу й не підведуть руки й очі, піду знов на роботу – буду класти мозаїку, плитку. Буду працювати й просто жити, а що? Я розумію, що можу й не вернутися, але не жалію, що пішов у ЗСУ. Воюю за людей і товаришів
Анатолій робить паузу, в його очах з’являються сльози.
– Боляче… За простих людей…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя
