22.07.2025 Uzhgorod.in Інтерв'ю, Статті 0 8 Езра Пастор — український митець, художник і дизайнер одягу караїмського походження, який нині з родиною живе в Ужгороді. Водночас він вважає Крим своїм справжнім домом і активно популяризує як українську, так і караїмську культуру. Зокрема, хлопець випустив колекцію футболок, присвячених відомим українським митцям — Івасюку, Симоненку, Курбасу, Малевичу та Гонгадзе. Сьогодні одне з його завдань — розповідати більше про караїмський народ, його культуру та мову.В інтерв’ю для Суспільного Езра Пастор розповів про свої спогади з Криму, що для нього означає бути караїмом у сучасному світі, а також про важливість збереження та популяризації української та караїмської культури у час війни.Як ви потрапили до Ужгорода та яким було ваше перше враження від міста?Технічно я родом із Херсона, але провів там лише перші п’ять днів свого життя. У паспорті вказано “Херсон”, але де-факто моє рідне місто — Кременчук.До Ужгорода ми переїхали, оскільки мої батьки — розумні люди. Ще у 2014 році, коли почалася війна, вони зрозуміли, що росіяни не зупиняться на Криму й Донбасі, і вирішили їхати якнайдалі від них. Ідеальним варіантом у 2019 році для нас став Ужгород. А згодом виявилося, що це буквально Крим без моря — друга найкраща річ, яка могла б зі мною трапитися в сенсі місця для життя.Ужгород — це маленьке місто. Спочатку воно здалось мені не дуже привітним, оскільки нас зустрів не найприємніший район — той, що видно, коли приїжджаєш потягом. Вокзал тоді не вражав, навколо були кіоски, маршрутки — усе це більше нагадувало Кременчук, тільки менший, але з українською мовою.Але ваше ставлення до міста змінилося?Так, абсолютно. Ужгород — це чарівне місто. Я його справді люблю. Мені завжди хотілося жити ближче до природи, мати гарний краєвид. Тому тут ми знайшли будинок прямо на вершині пагорба. Якщо глянути у вікно з одного боку — там ліс, відчуття, ніби живеш посеред лісу. А з іншого боку — видно весь Ужгород. Це неймовірно.Ужгород взагалі дуже особливий. Тут так цікаво переплелися культури, місто зберегло свою візуальну історію. Його неможливо переплутати з жодним іншим містом.Український митець, художник і дизайнер одягу караїмського походження Езра Пастор. Суспільне Ужгород/Даніелла ПилиховськаЩо вам особливо подобається або близьке в Ужгороді?Найближче — це гори. Ми з мамою вважаємо, що для таких людей, як ми, гори — це як павербанк. Нам потрібно бути поруч із ними, інакше не заряджаємося. Без гір — енергії менше, усе складніше.У Кременчуці це було складно — степ, сіре повітря. Там я відчував тиск, ніби місту самому соромно за свій розмір. А Ужгород — він ніби каже: “Так, я невеликий, але це мій розмір, і я в ньому почуваюся комфортно”.Коли ви відчули себе караїмом?Коли я дізнався про своє походження і коли я по-справжньому відчув себе караїмом — між цими подіями минуло чотири роки, тому що дізнався я про це у 14 років. А усвідомити свою ідентичність у такому віці, як на мене, суперсила. І я б не вимагав від дітей 14 років глибокого осмислення таких речей. Тож переосмислювати почав це вже десь у 2018–2019 роках, коли мені було 18.Передусім мені потрібно було повністю осягнути свою українську ідентичність. Бо, на жаль, так склалося, що Росія у різних своїх формах зробила все можливе, аби ми про це знали якомога менше. Мені допомогли, а згодом я і сам почав досліджувати українську історію, українських шістдесятників, Розстріляне відродження, події 2000-х років, боротьбу за свободу слова.Потім я поїхав на навчання за кордон, і я переконаний: любити свою Батьківщину по-справжньому починаєш тоді, коли її покидаєш. Коли дивишся на неї збоку і розумієш, наскільки вона хороша, наскільки вона твоя. І що єдине місце, де ти потрібен просто на базовому рівні, — це твій дім. З того моменту я почав по-справжньому любити те, що я — українець, а потім і те, що я ще й караїм.Спершу треба було ментально відновити цю ідентичність, почати її віднаходити, копатися у всіх можливих джерелах інформації, бо, на жаль, у нас немає чогось енциклопедійного про караїмів. Є просто розкидані шматочки, уривки, інтернет, розповіді караїмських бабусь і дідусів. А ще у караїмів є така риса — ми любимо прибрехати, просто тому, що любимо красномовити. Це ніби наше. Тому довелося витратити багато часу й зусиль, щоби хоч якось зібрати картину сучасного караїмства. Обміркувати її, прокрутити з різних боків, як воно взагалі зараз може виглядати. Бо насправді про це сьогодні не сказано жодного слова.Занурюючись у кримський контекст, не тільки караїмський, я дедалі більше усвідомлюю, наскільки там все складно. Я розумію, що для масових комунікацій завжди потрібно щось спрощувати, особливо коли йдеться про речі, малознайомі пересічному громадянину. Наприклад, кримських татар зазвичай уявляють як тюркський народ, що живе в Криму, має чебуреки, янтики. Добре, якщо люди хоча б знають, що таке янтик. Однак насправді там усе набагато глибше.Ханський палац у Бахчисараї. Getty ImagesКримські татари — це, умовно кажучи, три різні народи, які зібралися політично навколо однієї релігії. Їхній етногенез — це приблизно 50 народів, які колись проживали на півострові. А є ще й караїми, про яких узагалі незрозуміло, що думати, невідомо, хто вони такі. Десь на поверхні можна знайти, що це “кримські євреї”, але це неправда.Якщо заглибитися в етногенез саме кримських караїмів — бо є й релігійна спільнота караїмів, яка розкидана по світу — то це окрема історія. Найбільший осередок релігійних караїмів у Єгипті. І ці люди ніяк не пов’язані з Кримом та кримськими караїмами. Також багато релігійних караїмів є в Ізраїлі, і там складніше.Коли корінне населення Криму почало ісламізуватися, кримські татари об’єдналися в один народ, сформувавши три основні групи: ногаї (степові), тати (гірські), ялибойлю (прибережні). Це абсолютно різні люди. Наприклад, ялибойлю — це високі, світловолосі люди з горбинкою на носі. Для прикладу, уявіть суміш турка, грека і римлянина. А ногаї — це кримські татари, які сформувалися у степах Криму, спадкоємці кочових народів Середньої Азії. Тати — взагалі загадка. Я зустрічав їх дуже мало, і, як я розумію, вони мають коріння на Кавказі.До ісламізації ці народи сповідували тенгріанство — умовно монгольсько-азійський вид язичництва. Люди дубам поклонялися. І сліди тенгріанства досі залишилися в ісламській поведінці кримських татар. А ось караїми — це люди, які сповідували щось зовсім інше. Я, наприклад, не сповідую караїмізм. Я не релігійний караїм, я — етнічний караїм, і в релігійних караїмів до цього є претензії. Але я й не претендую на те, щоби говорити публічно про суть караїмізму, бо не хочу образити почуття віруючих. До того ж багато з них асимілювалися в Ізраїлі, а це наблизило їх до іудаїзму.“У Севастополі біля блакитного моря цвіли червоні маки, виднівся Херсонес”. Фото з особистого архіву Іванни КоболєвоїАле факти такі: ми не сповідували іслам, тому не стали частиною народу кримських татар. Ми залишилися караїмами, бо тоді сповідували караїмізм. Як народ ми зібралися десь у алтайському пратюркському лоні. Є теорія, що саме там зародилися всі тюркські народи. І десь по дорозі до Криму ми взяли з собою караїмізм. Є версій багато, але точних даних немає, бо багатьох наших лідерів протягом історії просто “затирали”.Через те, що ми були “не свої” нам забороняли ночувати в Бахчисараї. Тож ми оселилися в Джуфт-Кале. Зараз це місце називають Чуфут-Кале, тобто “єврейська фортеця”, але це назва вже після першої хвилі російського імперіалізму. Насправді “Джуфт-Кале” з караїмської означає “подвійна фортеця”. Це печерне місто, і там досі росіяни водять екскурсії, кажучи: “Отут жили кримські євреї”. І завдяки цьому з’явилося ось це Джуфт-Кале, що нам не можна було ночувати в Бахчисараї, тому що влада Кримського ханства переживала, що ми етнічно змішаємося з кримськими татарами і тоді не буде ось цього розділення і все.А тоді нам дозволили повернутися до Бахчисараю, бо ми класні. Ми розбиралися в економіці, займалися господарством, добре воювали, завжди були серед інтелігенції. І навіть сьогодні це помітно серед кровних караїмів. Але при цьому нас досі не впускають у “тусовку”, бо ми — караїми. Не кримські татари.Що ви пам’ятаєте про свого прадіда, який був кримським караїмом?Він був мовчазним. Дуже мало говорив. Був травмованим і це було дуже помітно. Його звали Лука Очан. Народився у 1910 році. Наскільки ми зрозуміли, коли він був маленьким хлопчиком, у дім його родини в Криму прийшли революціонери. Ми підняли архіви в Кезлеві, і з того, як він сам згадував, родина жила дуже багато. У нього й поведінка була відповідна — багато жестів, звичок, манер. Він поводився як людина, що виросла в домі з прислугою, умовно кажучи.Коли на територію Криму прийшла радянська революція, у їхній дім завалилися революціонери й розстріляли всю родину в нього на очах. Його помилували, бо був маленьким — йому було щось близько восьми чи десяти років. Ще не вбили його старшого брата. Згодом прадіда посадили на перший-ліпший потяг і цей потяг привіз його до Горлівки на Донеччині. Там він виріс, знайшов собі дружину. А старшого брата відправили на північ Росії у трудовий табір.Кримський караїм Лука Очан, прадід Езри Пастора. sad.pastor/instagramУ Горлівці мій прадід виріс. Єдине, що він про себе знав — це ім’я та прізвище: Лука Очан. Він не знав, хто його виростив. Просто якісь люди. Неясно, родичі це чи просто добрі люди. Вони доростили його до 14 років, а тоді сказали: “Все, ти вже спроможний щось робити, можеш йти”. І він пішов працювати в шахту. Наскільки я розумію, він не добував вугілля, а займався тим, що вибивав і ставив величезні дерев’яні балки. Займався цим 14 років.Потім одружився з українкою і в них народилося аж шестеро дітей. Коли народився, здається, другий чи третій, вони пішки пішли з Горлівки в село Дмитрівку, що в Кіровоградській області. Було багато страждань, але врешті вони переселилися, осіли й там жили. З того, що я знаю, то прадід дуже багато читав. Настільки багато, що прочитав усі книги, які були в бібліотеці Дмитрівки. І коли моя мама їздила до нього в дитинстві в гості, він брав її з собою і вони ходили в сусіднє село в бібліотеку, бо там ще були книги, яких він не читав.Потім він працював теслею. На всю Дмитрівку і на сусіднє село зробив усі меблі, які тільки там були. Таким прадід і помер — тихим, розумним і спокійним.Що для вас зараз означає бути караїмом?Саме зараз бути караїмом для мене — це велика, невдячна відповідальність. Тому що мені боляче від того, що караїми про себе не говорять. Мені боляче, що караїмів стає все менше, і караїми тільки на це жаліються, але нічого з цим не роблять. Мені шкода, що караїмська громада вміє тільки просити щось у держави, але навіть базового — того, що потрібно зробити, щоб хоча б щось отримати від держави, вони не роблять.І загалом, проблема караїмської громади зараз у тому, що це люди 40–45 років, які повністю закрили це ком’юніті й зробили його абсолютно резистентним до нових людей — тих, які справді горять, які намагаються зробити щось краще для караїмського народу. Тому що в цій спільноті вже все змішалося, і там дотримуються етнорелігійного підходу до визначення караїмства. Але відкрито — так, вони вважають, що караїмом можна бути або за кров’ю й обов’язково сповідуючи караїмізм, або, якщо не за кров’ю, то ти хоча б повинен прийняти караїмізм.Тому для мене зараз бути караїмом — це те, з чим я народився, те, з чим я помру, і те, що мені потрібно нести. Іноді буває важко, проте я продовжуватиму це нести.Як часто ви їздили до Криму до 2014 року? Що вам звідти особливо запам’яталося?Востаннє я був у Криму влітку 2013 року. Мені пощастило потрапити на останню літню зміну в “Артеку” до окупації. І хоча я ненавиджу “Артек” не як табір, а за саму його концепцію, бо, як на мене, це ілюстрація брехливості радянської системи. Адже головна тема “Артеку” — це інтернаціональність. І умовно вони завжди святкували, що от ми, “Артек”, збираємо українців, росіян, удмуртів, узбеків, туркменів, ефіопів, ми всі дружимо, ми всі класні. Але все це було просто фасадом, за яким ховався етнічний терор, де росіяни завжди були титульною нацією.Але попри все, я вірю в “Артек”. Я люблю його не за те, чим він був, а за те, чим він може стати в наших руках. Насправді мені дуже хотілося би після повернення Криму взятися за “Артек”, якби була така можливість, і створити те, чим він мав би бути з самого початку — просто спокійне місце, де діти можуть бути дітьми. Це насправді дуже просто. Від табору більше й не треба.Вид на гору Аю-Даг (Ведмідб-гору) з території дитячого табору “Артек”, Гурзуф, Крим. Getty ImagesДо того ми довго не їздили до Криму, оскільки після кризи 2008 року у нас були складнощі з грошима. Але до цього ми щоліта приїздили в Крим, проводили там час. Бо було якесь неописане, несформульоване відчуття дому, якось там просто краще. І це не було в сенсі “ми приїхали як туристи на банані покататися й пахлави поїсти”. Ні! Ми знімали якийсь будиночок у Криму, і просто жили там, проводили час. Звісно, ходили купатися і просто відчували Крим.І от коли я востаннє там був, то я ще не знав, що в мене є караїмське коріння. Але тоді вже відчував, що це для мене якесь особливе місце. Не те, що навіть не хочеться його покидати, а коли ти його залишаєш, є відчуття, що це неправильно, а коли там залишаєшся — все правильно, все на місці.Я часто розповідаю про цей спогад: я вийшов зі свого корпусу на ганочок — це був ранок, десь о 7:30. Переді мною пригірок, на якому буквально вся флора Криму зібралася: лаврове листя, інжир, кипариси, туї ростуть… Боже, там навіть ріс банан. І за спиною в мене море — до нього хвилин п’ять пройтись униз.Я стою, і тут пролітає прохолодний, пронизливий ранковий вітерець. Він ніби збирає всі ці запахи з пригірка, проходить крізь мене і аж мурахи по всьому тілу. Я відчуваю всі ці аромати, шумить море, від нього йде бриз, і я думаю: ось так відчувається життя на 100% коли ти вдома.Я часто кажу, що відчуття дому — це коли ти ступаєш на землю й відчуваєш себе, як телефон, який поставили на бездротову зарядку. Я досі дуже добре пам’ятаю це відчуття. Але, на жаль, з кожним роком воно трохи притуплюється, і боюся, що воно колись зникне.Які у вас улюблені місця в Криму, пов’язані з вашими родинними чи культурними відчуттями?Ох, я не встиг потрапити до Кезлева. Це сучасна Євпаторія, на жаль. Вона, умовно кажучи, караїмська столиця Криму. Колись там було найбільше караїмів, і саме там була головна кенаса Криму. Боже, яка вона красива! Вона вся біла, а збоку в неї виноградний садочок. Це місце, в якому ти перебуваєш і в тебе в голові не залишається жодних інших думок, окрім однієї: як тут добре.Є ще одне місце, з яким у мене пов’язана душа, хоча й сам не до кінця розумію, чому. Я хочу жити в Ак’ярі. Це те, що зараз називається Севастополем. Це дуже особливе місто. У мене є ідеї, як би воно могло виглядати, якби його перебудувати вже у вільній Україні. Мені здається, що це був би найкращий його вигляд.Я, насправді, така людина, якій не хочеться суєти навести. Я просто хочу миру й спокою. Але проблема в тому, що цей мир і спокій у мене забрали росіяни.Я дуже хочу жити зі своєю родиною у вільному Ак’ярі. Я хочу жити серед гір. Я хочу не мати проблем із доступом до моря. Хочу мати можливість просто прокинутись у суботу чи неділю, пройтись 5–10 хвилин до берега, сісти, занурити ноги у воду, якось “підключитися” до Криму, поспілкуватися з ним душею і все. Справді, я небагато прошу — просто бути на своєму місці, бути спокійним і щасливим.І ще я дуже люблю Алушту. Алушта — класна.Гори неподалік міста Алушта в Криму. Getty ImagesЩо, на вашу думку, українці знають або не знають про Крим?Та багато не знають. Мені не подобається популярність думки серед українців та українок про створення Кримської області після деокупації. Я розумію, чому вона зʼявилася. Люди бояться, що статус автономії Криму може поставити під загрозу суверенітет України і збільшить ризик повторного вторгнення Росії.Але проблема в тому, що ми маємо приклад Донецької та Луганської областей, яким статус “області” не завадив бути захопленими. Їм не потрібен був автономний чи квазіавтономний режим, аби відділитися — Росія просто цього захотіла, а світ сказав: “Окей”.Я думаю, що замало українців розуміють різницю між тією автономією, яка досі юридично зберігається в Криму, і тією, за яку виступають корінні народи півострова. Це дві зовсім різні речі. Та автономія, яка є зараз — це спадок Росії, це модель, яку Україні навʼязали. Це автономія, проти якої виступав Чорновіл. По суті, це російська автономія у складі української держави. А ми говоримо про національно-територіальну автономію.Це зовсім інша логіка. Приклад — Фарерські острови в складі Данії чи Каталонія в Іспанії. Так, у Каталонії є проросійські настрої, але це проблема не автономії, а впливу Росії. Загалом, національно-територіальна автономія — це про повагу до корінних народів, про їхнє право на представництво, мову, культуру.Якщо сильно спростити — це було би, наприклад, офіційне функціонування двох мов на території Криму: української і кримськотатарської. І тут я розумію, що дехто може сказати: “Стоп, дві мови, нам це не подобається”. Але це не російська мова. Ми так само ненавидимо Росію, як і решта українців. Тут усе нормально.Замок “Ластівчине гніздо” в Криму. Getty ImagesЄ ще одна крута річ у драфті цієї нової автономії. Там є пункт, що в усіх державних установах Криму щонайменше третина співробітників має бути представниками корінних народів, і це мені дуже імпонує. Це про недопущення дискримінації на своїй же землі. Це захист тих, кого найбільше утискали.Мені це важливо не тільки тому, що я сам, умовно, можу юридично довести свою приналежність до корінного народу. Це, звісно, плюс, але я виступаю за всіх. І хочеться, щоб українське суспільство більше замислювалося: “А мій погляд на Крим точно не нагадує імперський?” Бо іноді мені здається, що українці часом дивляться на Крим так, як Росія дивиться на Україну. В коментарях під постами, особливо у Facebook, часто можна побачити страшний, такий щільний, імперіалістичний настрій. Так, це українська земля, у контексті того, що Крим — частина України. Але, будь ласка, ми теж українці. Це треба памʼятати.Я впевнений, що ключ до всього — в освіті. От, наприклад, коли я вчився у школі, на уроці про історію депортації кримськотатарського народу було присвячено один абзац в підручнику. Моя дівчина на три роки молодша від мене, і в них уже був окремий параграф. І я такий: “Ого, це прогрес”. Але абзацу чи навіть параграфа мало, аби пояснити, який жах тоді стався. І нам ніколи не говорили цифри. Я працював над проєктом, присвяченим депортації. За інформацією Меджлісу кримськотатарського народу, тоді було депортовано 423 100 кримських татар. З них — понад 100 тисяч загинули дорогою або протягом року після виселення.Це — чверть народу. Їм забороняли повертатися. Караїмів теж депортували, але, як я це називаю, “бархатно”. Нам казали: “Виїжджайте”, давали нормальні вагони. Найбільший дискомфорт — те, що треба було їхати, умовно, стоячи. Але нас не вивозили так далеко. Караїмів вивозили переважно на середню смугу Росії — до Татарстану, іноді до Башкортостану. Це не так далеко, як в Узбекистан чи Таджикистан, куди вивозили кримських татар. І нам дозволяли повертатися.Як ви гадаєте, чи є певна ментальна чи культурна схожість між Кримом і Закарпаттям?Так, є, але залежить від народу. Наприклад, кримські татари відомі тим, що завжди запізнюються. Це вже як культурна особливість. Якщо якась подія, де має бути багато кримських татар і хоча б один караїм, то її умовно ставлять на 11:20, а починається все о 12:00 чи навіть о 12:30. Ну бо це кримські татари. А от караїми — навпаки. Караїми приходять раніше. Завжди.У мене є подруга — Леніє Умєрова, вона кримська татарка. Її обміняли з російської в’язниці якраз на мій день народження, 13 вересня. Ми потім не раз зустрічалися на каву, і вона кожного разу приходила раніше за мене. А в мене постійно щось траплялося — затримки, справи, і я такий: “Це неправильно. Карай не може приходити пізніше за кримську татарку”. Це якесь порушення космічного балансу. А потім якось зустрілися вдруге чи втретє, і я прийшов раніше, а вона запізнилася на 40 хвилин. І я сиджу, щасливий: “Нарешті все на своїх місцях. Кримська татарка запізнилася, карай прийшов завчасно. Все, клас. Всесвіт відновився”.На Закарпатті теж є своя специфіка. Наприклад, у мене побут крутиться навколо дому — не квартири, а саме дому. А це означає, що постійно потрібно вирішувати якісь питання з технікою, водою, опаленням. І от зламався бойлер. Дзвоню майстру, він каже: “Добре, я приїду завтра після обіду”. Ну, після обіду — це десь після 12:00 чи 14:00. Я чекаю, а він не приїжджає. Взагалі.На Закарпатті “приїду після обіду” може означати будь-що. У Львові це ще якось працює: сказав, що о 12:00 — чекай десь о 15:00 або наступного дня. А тут — сказали, що завтра після обіду, а насправді це “ніколи”. Але мені подобається ця розміреність життя. І я помітив, що вона властива всім гірським або пригірським регіонам. Люди, які живуть біля гір, заземлені. Вони мають свій ритм, свою філософію: “Та все нормально”. І коли ти ловиш цей ритм, то відчуваєш, що вже в ньому, вже звик.Гора Говерла на Закарпатті. Getty ImagesЩо вас особисто найбільше приваблює або захоплює в караїмській культурі?Мені дуже подобається те, що серед караїмів завжди була якась особлива, скажімо так, елітарність, однак у хорошому сенсі. Не хочу, щоб це звучало пафосно чи зверхньо, але ми справді мали певний статус. Наприклад, за часів Кримського ханства, а потім уже й в Османській імперії, в Криму був соціальний прошарок під назвою “тарханлар”, що буквально означає “вільні”. Його основу складали саме караїми або люди з караїмським корінням. Це була військова еліта, яка воювала надзвичайно вправно, займала високі чини. Але водночас — це були неймовірно освічені й заможні люди. Вони трималися купи, знали собі ціну. І ця риса — тяга до культури, до знань, десь дуже глибоко в нашій крові.Навіть якщо подивитися на мою родину. У мого прадіда було шестеро дітей — троє хлопців і троє дівчат. Один із синів, Володимир Очан, був надзвичайно обдарованим перекладачем і поетом. Знав сім мов, жив у Києві, видав збірку віршів, перекладав французьку поезію українською. Другий, Сашко, був талановитим художником: у 15-16 років уже міг перемалювати будь-яку картину, а згодом почав творити своє. Третій, Толік, став фотографом. У нього спершу навіть не було фотоапарата, але коли вже зміг його купити, робив неймовірні знімки. Єдині фотографії мого прадіда, що збереглися — його робота. І одна з них — дуже особиста, я нею не ділюся. Просто він сидить із родиною, і в цій звичайній сцені така жива присутність.Серед дівчат — одна шила так, що люди з усього району до неї зверталися. Друга — просто дуже красива, а третя — ще красивіша. Уявіть собі, якби не було розкуркулення, не сталося б революції, вони всі продовжили б жити у великому будинку, заможно, красиво. Це була би така класична італійська родина з фільмів, де один син — поет, другий — художник, третій — фотограф. А дівчата — просто красиві. Є в цьому щось дуже шляхетне. Я називаю це “породою” — не в сенсі зверхності, а як внутрішнє відчуття гідності, смаку, любові до краси.Ця потреба тримати культуру — вона живе в нас досі. Я бачу це в багатьох караїмах і мені хочеться це зберегти. Коли у мене будуть діти, а я вірю, що будуть, то я обов’язково казатиму їм: “У вас у венах тече караїмська кров. Пам’ятайте про це. Це частина вас і вона важлива”.Окремо хочу сказати про родинну близькість, бо це те, що вражає мене найбільше. В караїмських сім’ях це не просто зв’язок — це справжня, глибока присутність одне в одного, і я думав, що так у всіх. От у мене є двоє двоюрідних братів по караїмській лінії. Ми виросли як рідні, жили в сусідніх районах, а коли моя мама переїхала з Херсона до Кременчука, то її сестра з родиною за рік теж переїхала, щоб бути разом. У нас було так: якщо ми хоча б раз на тиждень не побачилися, це значить щось сталося. Бо в нормі ми завжди разом, і це збереглося, бо ми досі тримаємо зв’язок.Оця теплота, тісність, любов у родині — це караїмське. Це неймовірна цінність. І я дуже хочу не просто її зберегти, а передавати далі.Селище Гурзуф у Криму. Getty ImagesСкільки караїмів сьогодні лишилося в Україні та світі?Коли ми говоримо “караїми”, то треба уточнювати — кримські караїми. Бо є ще релігійні караїми — це інше, вони до Криму мають дуже опосередковане відношення, але хочуть скористатися законом про корінні народи. А от саме кримські караїми як народ у тій формі, в якій існують зараз, зародилися на території Криму. Ми — продукт землі й любові Криму.Як караїми опинилися у Галичині, на Волині, в Литві та Польщі — історія складна. Наприклад, у Луцьку караїмів дуже поважають, там вони на своєму, так би мовити, п’єдесталі. Там є Караїмська вулиця, колись діяла Караїмська кенаса, була громада — невелика, але помітна. Є така версія, що литовський князь Вітовт після походу на Крим, коли здобув перемогу над Кримським ханством, забрав із собою полонених — серед них були й караїми. Кажуть, що частину з них він поселив у Луцьку, іншу — у Тракаї (нині це місто в Литві). Наскільки це достовірно — не впевнений. Взагалі, коли говоримо про караїмську історію, то небагато що можна сказати на сто відсотків.У Галичі була велика караїмська громада, здається, до 80 родин. Вони притримуються легенди, що якийсь із галицьких королів вирішив розбудовувати економіку й, дізнавшись про талановитих фінансистів-караїмів із Криму, домовився з кримським ханом: мовляв, я тобі щось дам, а ти мені — караїмів. І оселили їх у Галичі: одна половина села — місцева, інша — караїмська. Караїми взялися за фінанси й підняли економіку. Чи було так насправді — не знаю. Але це гарна історія.Щодо Польщі — караїми там опинилися переважно після Другої світової війни. Загалом ми не постраждали від Голокосту так, як євреї. По-перше, у нас був дуже розумний голова народу — Серая Шапшал. У часи окупації він особисто пішов домовлятися з расовим бюро МВС Третього рейху. Наскільки я чув, він показав якийсь череп, доводячи, що ми не євреї, а тюрки. Мовляв: “Так, у нас є щось схоже — ми визнаємо пророків, пам’ятаємо Ісуса, маємо зірку Давида, але це декоративне. Ми — не євреї”. І у нього вийшло.Хоча були окремі випадки вбивств — караїмів могли сплутати з євреями через зовнішність: довгі носи, бороди, обличчя. У моїй родині, наприклад, двоє чоловіків були розстріляні в Кезлеві, але вони були військовими Червоної армії, тому причина була не в етнічності.Гора Аю-Даг (Ведмідь-гора) на Кримському півострові. Getty ImagesОстанні офіційні дані щодо кількості караїмів на території України — перепис 2001 року. Тоді було близько 1200 караїмів на території України, включно з Кримом. Після того перепису не було, бо війна і неможливо фізично дістатися до всіх регіонів. За оптимістичними оцінками, думаю, зараз нас лишилося десь 800 в Україні, але справжню цифру назвати важко.До речі, Ізраїль у 90-х роках почав активно вважати караїмів “майже євреями” й включати у програму репатріації. До того нас не визнавали євреями — ми були “гоями”, бо, мовляв, зійшли зі шляху істини, змішавшись із кримським населенням. А тут — зручно: можна вважати, що ми євреї, дати репатріацію, залучити в країну. Але я особисто вважаю це формою асиміляції — нічим не кращою за те, що Росія робить з українцями.Караїмська мова, яка вона?Я можу собі дозволити говорити трохи з експертної позиції, бо я вчився на це й трохи розбираюся в лінгвістиці. Я вирішив сам дослідити її, бо загалом дуже мало об’єктивних досліджень караїмської мови.Вона дуже схожа на ногайський діалект кримськотатарської. І це логічно, бо ми буквально жили з кримськими татарами пліч-о-пліч, вели спільний побут, говорили поряд. Ми не могли не асимілювати свої мови. Якщо караїм говоритиме кримською караїмською, а ногай — ногайською, вони прекрасно одне одного зрозуміють.Якщо ви досліджуєте мову, то звертайте увагу на слова “мама”, “тато”, “дім”, “родина”, фразу “я тебе люблю”. Якщо вони тотожні в обох мовах — значить, мови дуже близькі. Так і є: кримська караїмська неймовірно схожа на кримськотатарську, особливо на її степовий (ногайський) діалект. А степовий діалект, до речі, ще з часів розпаду Російської імперії визнаний літературним у кримських татар.Караїмська кенаса в Києві. Червень 2010 року. landmarks.in.uaЯ особисто жодного разу не зустрічав носія караїмської мови. Але от Наріман Джелял, із яким я спілкувався (він зараз посол України в Туреччині, колишній політв’язень і я обожнюю, коли біля слова “політв’язень” з’являється слово “колишній”), він якось розповідав, що зустрів у селі на Одещині бабусю, яка говорила караїмською. Він почав з нею розмовляти кримськотатарською і вони чудово порозумілися, хоча в нього, здається, не ногайський діалект, а ялибойський. І це важливо: навіть з таким діалектом вони знайшли спільну мову. Це показує, наскільки близькі наші мови.Ще одне: справді, багато караїмів переселилися на Одещину. Не знаю точно, з чим це пов’язано, ще досліджую. Так само була велика караїмська громада в Мелітополі. Була — бо зараз, через окупацію, її фактично немає. У Харкові є громада, але там переважно новонавернені караїми, тобто не за етнічним походженням. Але саме в Харкові залишилася остання діюча кенаса в Україні. У Києві, наприклад, вона функціонує як будинок культури і для мене це дуже болісно.Чим караїмська релігія відрізняється від інших релігій народів Криму?Знаєте, я в якийсь момент вирішив для себе, що не дуже правильно з мого боку багато говорити про караїмську релігію, бо я її не сповідую, не знаю всіх тонкощів, не практикую.Караїмізм дуже відрізняється від інших релігій корінних народів Криму. Головна релігія серед них — іслам, бо більшість кримських татар — мусульмани. І, звісно, караїмізм — зовсім інша релігія. Так, і іслам, і караїмізм — авраамічні, як і християнство, але, як то кажуть, “авраамічність” ще не означає схожість.З унікального: я чув про один обряд, який досі зберігся у кримських караїмів — обряд молитви дубу. Я сам його не бачив, але мій хороший друг, кримський татарин, розповідав мені, що бачив його на власні очі. Він дізнався про це від свого батька, який багато років підтримує зв’язок із караїмами і він дуже поважає цю спільноту. Каже, це щось надзвичайно цікаве й містичне. Я слухав і думав: “Вау! Це щось із глибоким язичницьким корінням”. Можливо, ще з тих часів, коли ми були степовим народом і шукали Бога в природі.Караїмізм, по суті, це протоіудейська релігія. Тобто ще до того, як виник іудаїзм у тому вигляді, як ми його знаємо. Караїми дотримуються Танаху — це їхнє Святе Письмо. Умовно кажучи, це те, що християни називають Старим Заповітом. Частина Танаху — це Тора, яку юдеї вивчають дуже ретельно. Потім у євреїв з’явився Талмуд — книга, яка пояснює, що і як розуміти. А от караїми — ні. У них Танах є Танах. І ти можеш тлумачити його як хочеш. Хочеш — вір, що Бог-творець має 14 ніг і крила, — твоя справа, головне — дотримуйся Десяти заповідей. Я, до речі, чув від релігійних караїмів таку фразу: “Караїмізм — це коли ти можеш вірити у що завгодно, якщо ти виконуєш Десять заповідей”.Але, якщо чесно, мені це не близько. Це не моє. Я люблю свій народ, я хочу для нього добра, я поважаю караїмів, поважаю релігійних караїмів, однак я не вважаю, що наш народ повинен бути стовідсотково пов’язаний із цією релігією.Караїмська кенаса в Ак’ярі. “Голос Криму”Як мистецтво, на вашу думку, може допомогти у збереженні культури корінних народів, зокрема караїмів?Насправді для збереження караїмів як корінного народу Криму іноді достатньо вже того, що ми просто згадуємо, що такий народ існує, що ми є, що про нас говорять. Це вже важливо.Мистецтво — це дуже сильний інструмент. Це один із найкращих медіумів для того, щоб говорити з людьми. Якщо ти хочеш розповісти про будь-який народ, мистецтво може чи не найкращим способом зробити це цікаво, щиро й зрозуміло.Бо раніше як це виглядало? Щось там про етногенез розповідає дядько у сорочці в клітинку, поправляючи свої прямокутні вузенькі окуляри. Він сидить у якомусь лекторії, розказує нудно, лекція — як з іншого століття. А в аудиторії — три з половиною людини: одна колупається в носі, одна заснула, третя прийшла, бо просто нудно було вдома, а та “половинка людини” просто дала шанс чомусь новому. От і все. Така подача не працює.А мистецтво може захопити. Воно може дати голос, пробудити цікавість. Через музику, кіно, виставку, поезію ти можеш показати глибину культури, пояснити її без жодної “пояснювальщини”, і люди реально захочуть дізнатися більше. Це і є найкращий шлях — знайти такий підхід, щоби культурна тема стала цікавою широкому загалу. І от для цього мистецтво — ідеальний інструмент.Вид на мечеть Ускут Джамісі у селі Привітне (Ускют до 1944 р.) Ялтинського району. Зарема Ялибойлю, надане редакції Суспільне КримЧому для вас важливо популяризувати українську культуру?Тому що ми — і я, і моя мама, і її мама, і ще кілька поколінь до того — всі жили в умовах неповного розуміння що таке Україна і хто такі українці. І досі, на жаль, є велика кількість українців та українок, які розмовляють російською і щиро не розуміють, чому це має значення, які живуть за принципом “какая разница”, слухають російську музику, читають умовно Толстого, а не Багряного чи Підмогильного. А ці українські автори неймовірні. Просто неймовірні.На щастя, з 2022 року ситуація змінилася. Люди почали краще знати історію В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Василя Симоненка, і цей список можна продовжувати. І, чесно кажучи, я щасливий, що це стало мейнстримом.Якщо зараз, у 2025-му, сказати: “А ви знали про Василя Симоненка, українського поета, якого зламав радянський режим, якого настільки нахабно серед білого дня побили на станції імені Шевченка у місті Черкаси, через що він помер від раку в такому молодому віці? Чи знали ви про Павла Тичину? Людину настільки тонкої і ніжної душевної організації, яку настільки безпардонно і нелюдяно розтоптали радянськими берцями, перетворивши його на пса радянського режиму, який намагався його прославляти, стиснувши зуби? Чи знали ви про Михайля Семенка? Авангардиста, який любив кокаїн насправді і писав дуже ексцентричні авангардистські вірші”. І зараз вже кажуть: “Так, ми знаємо, ми знаємо”. Тому можна зараз йти глибше й розповідати умовно про Ґео Шкурупія. Можна розповідати про Олександру Екстер, можна відстоювати Малевича як українського художника. Бо якщо Шевченко, народившись і вирісши в Україні, але проживши частину життя в Петербурзі, залишився українцем, то чому Малевич, який виріс у Києві, не може бути нашим?Колекція футболок Езри Пастора, присвячених українським митцям. sad.pastor/instagram. Колаж: Суспільне УжгородМожна розповідати й про тих, кого ми ідеалізуємо з людської перспективи. Наприклад, Василь Стус був не найкращим батьком. Його листи до сина Дмитрика — важкі. Він міг написати: “Я скучив”, а далі: “Пишеш ти, звичайно, жахливо, попрацюй над цим, це жах”. Але це не применшує його значення. Він — герой, і має стояти на постаменті. Просто давайте пам’ятати, що навіть герої — живі люди.Говорити про українську культуру треба завжди, бо українців намагаються знищити. Нам досі кажуть, що нас не існує, що ми — малороси, що нас придумав Ленін у 1922 році, що ми — суміш росіян і поляків, вигадана британськими масонами чи рептилоїдами. Тому ми маємо кричати про свою культуру, бо без української культури не буде українців. Без українців не буде України. А без України — не буде нормального світу, бо ми вже бачили, як виглядає світ без України.Що б ви самі сказали про свою творчість?З самого малечку я щось малював, щось придумував, завжди тягнувся до всього чудернацького. Як тільки мені в руки вперше потрапив набір кольорових олівців — усе, це був вибух, паралельна реальність. Мама виростила мене в цій естетичній реальності, бо вона дизайнерка одягу. Мама жила цим ще до мого народження і ще трохи після. І якось так вийшло, що я зростав у цьому контексті. Потім я сказав, що теж хочу створювати одяг, а мама така: “Ні, не треба. Ми вже пробували. Це не працює”. Вона казала: “Бачиш, я не стала суперуспішною модельєркою”. А я їй: “Мамо, це були зовсім інші часи. Була економічна криза, Україна ще не мала розвиненої модної індустрії, а зараз все інакше!”.Але вона стояла на своєму: “Вчися на щось стабільне”. Я й пішов, вступив на спеціальність “Англійська мова для європейських інституцій та економіки”. Мама казала: “Отримаєш диплом, тоді й станеш дизайнером”. Але диплом я не отримав, бо почалася війна, мене не випустили з країни, і університет сказав: “Ну, все, бувай. Ми тебе відраховуємо”. І я такий: “Ну окей. За те я знаю, що тепер хочу робити”. І почав створювати одяг, досі цим займаюся, і щасливий, що саме так сталося.Які книжки, фільми або мистецькі проєкти ви порадили б тим, хто хоче ближче познайомитися з караїмською культурою?Якщо говорити про книжки, то, чесно, найпершою я б згадав роман Анастасії Левкової “За Перекопом є земля”. Я її просто обожнюю. Це, знаєте, такий приємний контактний зоопарк, у якому ти можеш головою доторкнутись до Криму. Бо там все знайоме, все правдиве, все впізнається. Пані Левкова писала цю книжку разом із кримськотатарськими консультантами, і це люди, яким справді можна довіряти.Там, до речі, є навіть персонаж караїмського походження. Це не головна лінія, і його ідентичність не розкривається повноцінно, просто згадується, що бабуся у нього була караїмкою. Але вже з опису його зовнішності видно, що це не випадково. І от саме ця непроговореність теж дуже симптоматична для Криму й для історії караїмів загалом. Бо насправді зараз є багато людей, у яких 1/2, 1/4, 1/8 караїмського коріння, але вони про це не знають. Вважають себе українцями, росіянами, білорусами, поляками, ким завгодно, тільки не караїмами, бо ми страшенно асимілювалися свого часу.“Or artında topraq bar”, – Anastasiya Levkova. Суспільне ЧернігівДля мене особисто відновлення своєї ідентичності — це щоденна праця. Це не те, що раз прочитав і все зрозумів. Це робота, яку я роблю свідомо, щоб бути ближчим до правди, до себе, до свого коріння й своєї крові, щоб потім спокійно передати це своїм дітям. Мрію, що одного дня моя дитина скаже: “О, клас, це частина мене, і мені це важливо”. Якщо це станеться, то я буду найщасливішим батьком у світі.Про що ви мрієте?Як митець, Езра Пастор мріє про те, щоб, як і всі митці, отримувати своє “егошне” підживлення — щоб люди казали: “Класно робиш! Супер!”. Щоб усі проєкти, які я хочу реалізувати, отримували зелене світло. Усе просто: є ідея — дали бюджет — зробили. Бо мистецтво — це завжди про щось, що не може довго сидіти в голові, воно виривається назовні. І водночас — це, давайте чесно, потреба в увазі, бо ми всі трохи травмовані.Я мрію, щоб усі ідеї, які є в моїй голові, стали реальністю. Щоб сталося якесь диво, і мене почули. Щоб я міг втілити свої плани, наприклад, перебудувати центр Ак’яра (нинішнього Севастополя) чи Акмесджита, тобто Сімферополя. Щоразу, коли я розповідаю про це кримцям, вони такі: “Так! Хочу! Клас! Роби, будь ласка”. І я такий: “Я ж так само думаю. Тільки дайте можливість”.От зараз 2025 рік, якщо через 6-10 років ви побачите новину, що Езра Пастор узявся за перебудову культурного центру в Ак’ярі, то знайте — я щасливий. Дуже зайнятий, дуже втомлений, без сил, але щасливий.А як людина, я мрію просто про спокійне життя вдома. У місці, яке я можу назвати домом. Мама трохи ображається, коли я так кажу, бо вона справді полюбила Закарпаття. Вона відчуває, що це її дім. А я, на жаль, поки єдине місце, яке можу назвати домом з легкістю й вірою, — це Крим. І душа моя не знайде спокою, поки я знову не потраплю туди. Якщо не потраплю, то Езра Пастор помре у неспокої і передасть це бажання своїм дітям. Якщо й вони не зможуть — нехай передадуть далі. Колись ми доберемося до свого півострова, будемо його любити, викохувати, жити в ньому як вдома.Місто Севастополь в Криму. Getty ImagesМрію просто про дім. У Ак’ярі. Про будиночок з акваріумом, дружину і двох діточок. Я трохи сентиментальний у цьому: хочу старшу донечку й молодшого сина з різницею десь три роки. Донечку хочу назвати Фая — це скорочено від Фатхія, дуже красиве ім’я. А сина — Бекір, на честь поета Бекіра Чобан-заде. Він був кримськотатарським поетом відродження, який дуже тонко й ніжно писав про Крим. Його знищив Радянський Союз.І ще така цікава деталь: Пастор — це мій творчий псевдонім, я обрав його ще підлітком. У кримськотатарському контексті слово “пастор”, звісно, не працює буквально, бо християнство там не домінує. Але перекладаючи, найближче значення — “чобан”, тобто пастух. А “Бекір Чобан-заде” перекладається як “син пастуха”. Я про це не думав, коли вибрав ім’я синові. А потім такий: “Вау, це якось дуже гарно склалося. Я — пастух у Криму, а мій син — син пастуха. Клас. Робимо”.Я просто мрію про просте спокійне життя. Хочу, щоб було навіть трохи нудно, але на своєму місці. Щоб я міг сісти й подумати: “Та не літають над головою “шахеди” і ніхто не загрожує окупацією, діти ходять у школу і сьогодні в них був урок кримськотатарської. Є якісь проблеми, побутові справи, наприклад, труба десь протікає. Але це найбільша проблема. Я щасливий, що моя найбільша проблема в Криму — це труба, а не те, що в моєму домі сидять росіяни. Я просто хочу спокійного життя на своєму місці. Джерело
