Кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш. Але іноді поклик серця сильніший. Саме так у 2023 році Сергій Бабич повернувся до служби — тепер вже як піротехнік. Свою кар’єру рятувальника Сергій розпочав у 2009 році на Тячівщині, згодом служив в Аварійно-рятувальному загоні спецпризначення в Ужгороді. Через кілька років звільнився. Але повномасштабна війна все змінила.
“Не міг стояти осторонь у найважчий час, хотів бути корисним. Хотів діяти. Зараз уже три ротації позаду і чимало знешкоджених боєприпасів. Але віра в мир і перемогу така ж сильна, як і на початку війни. Інакше не може бути. Люди мають ходити вільними українськими степами й лісами, і не боятися”, — каже Сергій.
Перші два відрядження піротехніка були навесні та восени минулого року — загалом 100 днів роботи на Донеччині.
“Тоді я вперше побачив цей жах: руїни та занепад ще донедавна квітучих країв. Усе це я взяв дуже близько до серця. По телевізору це виглядає не так страшно. А коли бачиш це все на власні очі… Будинки, мости — усе лежить зруйноване, цілими кварталами, селами”, — згадує піротехнік.
Першою локацією на сході став цвинтар. Той самий, де напередодні під час поховання на «пелюстці» підірвалися люди. Дивувало те, що ворог мінував саме могили з написами українською. На одній із таких міну заклали просто під надгробок. Далі — поля, ліси, сільськогосподарські угіддя. Донеччина нашпигована інженерними боєприпасами, які знешкоджуються безпосередньо на місці. Їхню підступність знає кожен сапер: одна міна лежить відкрито, інша – вглиб, «на добивання».
«Пригадую, біля одного з селищ розміновували ниву, так гектарів на 80. Трава виросла вище колін, і боєприпасів було надзвичайно багато й різні. Таке я до цього бачив лише у підручнику», – згадує Сергій.
Друга ротація вкарбувалася в пам’ять не лише вибухами, а й вогнем. “Окрема історія – Серебрянський ліс, який палав постійно. Щоб вогнеборці могли дістатися пожежі, ми розчищали їм шлях у димі, де нічого не видно. І кожен крок – з ризиком”, – згадує піротехнік.
З третього 70-денного відрядження Сергій повернувся не так давно – в кінці травня. Працювали в основному на полях за 8-12 кілометрів від Херсона.
“Ті соняхи на херсонських полях… вони певно не забудуться ніколи. Земля, яка проросла після розмінування здавалось дякувала нам за те, що вона нарешті вільна від вибухонебезпечного мотлоху. Отак ми стояли і дивились, як сонячні квіти тягнуться до свого джерела енергії. Просто з відчуттям, що все зроблено правильно. Бо наша справа – відновлення. Ми йдемо першими, щоб інші могли жити далі”, – каже піротехнік.
А ще, невеличка історія про дружбу з ПОМкою (не з тією, про яку ви подумали).
“До нас прив’язалася місцева собачка, яку ми підгодовували. Навіть притягнула до нашого місця дислокації свою подушку й ковдру. Певно, переїхала назавжди, вже з речами…
Напевно, відчувала, що з нами безпечно. І головне — усе, що ми робимо, не для звітів. Ми робимо це заради людей. Заради майбутнього. Заради наших дітей. Заради миру”.
