Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро (йому тоді було 22 роки) працював у Польщі. Мав хорошу роботу на верфі біля Гданська, займався кораблебудуванням. Але на початку березня звільнився й повернувся в Україну.
– Я не міг працювати, дивився новини з України, і мною трусило, – згадує Дмитро. – Допрацював до кінця лютого, щоб закрити місяць (це попросив мій начальник), і поїхав додому. Мене ще з кількома українцями довезли до кордону, а далі ми пішли пішки. І там я побачив картину, яка мене шокувала й обурила. З боку України стояла величезна черга біженців, які намагалися виїхати за кордон, – здебільшого жінки з дітьми. По багатьох було видно, що вони втекли, як були, – в звичайному одязі, з мінімумом речей. І цю чергу в супроводі українських поліцейських об’їжджали дорогі машини й перетинали кордон у бік Польщі, після чого поліцейські розверталися і їхали геть. А жінки з дітьми й далі стояли, чекаючи, поки їх пропустять…
У 2017 – 2020 роках Дмитро служив по контракту в ракетній бригаді, яку не задіювали в бойових завданнях. На початку повномасштабки він не захотів повертатися в стару військову частину, тому певний час служив у роті охорони військкомату. А як тільки в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді сформували 1 стрілецький батальйон, перевівся туди.
– Я повернувся в Україну не для того, щоб сидіти в тилу, тому не роздумував. 1 стрілецький батальйон створювали на основі бійців із Хмельниччини, а я й сам із м.Городок, тому закономірно, що потрапив саме сюди.
У своєму підрозділі Дмитро займав різні посади – водія, оператора переносного зенітно-ракетного комплексу, йому також довелося «попрацювати» як піхотинцю. Найжорсткіше бійцю довелося навесні минулого року на Запорізькому напрямку.
– Росіяни почали дуже тиснути й захопили одну нашу позицію. А нам, сімом бійцям, дали завдання відбити її. Зранку ми вийшли на визначену точку й зупинилися метрів за 400 від траншей, у яких закріпилися троє росіян. А потім пішли на штурм. Перед тим по траншеях відпрацювали наші дрони й арта, тому росіяни почали тікати, когось там і «задвохсотили». Але ми цього не знали. Уже потім нам показали картинку з дрона, і ми побачили, що росіяни вийшли буквально перед тим, як ми застрибнули в траншеї. Вони навіть залишили цілий ящик із зарядженими магазинами до автоматів. А хвилин через 15 нас накрили «Градами». Спочатку прилетіло три пакети, ми всі отримали контузії, а один товариш і осколкове поранення. Обстріл із різної арти продовжився й тривав аж до півночі, нас «прасували» з усього, що можна. Але ми всі вижили. Після півночі нас замінила піхота, а ми відійшли на запасну позицію трохи далі… Через кілька днів двоє товаришів, котрі йшли зі мною на штурм, загинули в ближньому бою…
Згодом Дмитро знайшов у інтернеті відео російського телеграм-каналу, яке показувало, як наша штурмова група заходить у траншеї (в цьому фрагменті Дмитро впізнав себе), і як її накривають «Градами».
Останнім часом боєць служить водієм у медичному пункті батальйону – виїжджає на точки евакуації й вивозить поранених товаришів у стабілізаційний пункт. Він міг би звільнитися, бо має для цього підстави, але продовжує служити в 128 ОГШБр.
– Моя мама – інвалід 2 групи, вона наполягає, щоб я звільнився по догляду за нею, всі документи для цього давно готові. Але я відмовляюся. Що мене тримає? У нас у підрозділі дуже хороший колектив, до того ж, я знаю, що потрібен саме тут…
Джерело: http://uzhgorod.net.ua/news/189917
