Степану (позивний Чахлик) 22 роки, він боєць мінометної батареї гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр. Родом Степан із високогірного гуцульського с.Богдан на Рахівщині (Закарпаття), а на війну пішов добровольцем у перші дні російського вторгнення, тобто в 19 років.
– Ми з двома друзями-земляками працювали в Чехії, і як тільки почалася повномасштабка, вирішили повертатися в Україну, – розповідає Степан. – Чеські новини показували вбитих росіянами цивільних – жінок і дітей, і я не міг на це спокійно дивитися. Мої друзі так само. Хтось із нас спитав: «Ну що – ти їдеш?» «Так». «Але не дома сидіти, а йдемо в ЗСУ». «Звичайно». Так і сталося. 1 березня ми приїхали додому, переночували й наступного дня пішли у військкомат. З нами було ще двоє знайомих хлопців-земляків. 3-го березня всі ми були в Мукачеві, в бригаді, а ще через 4 дні прибули в зону бойових дій на Запоріжжя.
Перші кілька місяців Степан воював у гірсько-штурмовій роті й займав позицію на «нулі».
– Тиждень-два було страшно, росіяни стояли за півтора кілометра, ми бачили їх у бінокль і «циклоп» (тепловізор). Нас обстрілювали їхні «бехи», час від часу залітали вертушки, долітали й кулеметні черги – усе наче в блокбастері. Одного разу я вийшов з окопу, щоб розімнути ноги, й почув, як кілька куль просвистіли прямо біля вуха. Більше такого не робив. Були дуже жорсткі моменти – якось нашу позицію обстріляли зі 120-го міномета. Міни падали дуже близько, я бачив полум’я від вибухів, але нас врятували мішки з землею, які на морозі замерзли й не пропустили осколки. Тепер як згадую ті моменти, іноді й сам дивуюся, як ми тоді вижили…
На піхотних позиціях Степан отримав серйозну травму коліна, після якої потрапив на лікування й реабілітацію, а далі повернувся в гірсько-штурмовий батальйон, але в мінометну батарею.
– Можу працювати з різними мінометами – 82-м, 120-м, американським і українським, за необхідності сідаю за кермо й «літаю» на дроні – словом, універсальний солдат. Багато чого навчився тут, можливо, воно й не згодиться в цивільному житті, але розуму однозначно набрався.
На жаль, війна не буває без втрат, серед загиблих бійців бригади є й земляки Степана.
– Першим із нашого села загинув Рома Грапенюк – під час штурмів на Херсонщині в кінці літа 2022-го. Це був шок для нас… Потім загинули Роман Сапожник, Петро Николайчук… Я знав їх з дитинства, дуже хороші хлопці. Андрій Костик із Ясіня, теж наш земляк, ми воювали в одній роті. Дуже важко змиритися з тим, що їх уже немає… Я й сам розумію, що можу загинути, – це війна. Але дивлюся вперед із оптимізмом. У нас тут дуже хороший колектив, просто офігенний – повне взаєморозуміння. І хоча буває непросто та й стомився вже, але буду воювати далі.
У складі свого підрозділу Степан побував на різних напрямках бойових дій – Запорізькому, Херсонському, Донецькому… І всюди йому як мешканцю карпатського високогір’я не вистачало гір.
– Моє село всього за 20 кілометрів від Говерли, і хоча на самій вершині я був лише раз (там завжди багато туристів, а я не люблю натовпи), полонини, ліси, гори – усе це в моїй крові з дитинства. А ще дуже люблю бриндзю – справжню, овечу, мені присилають її сюди час від часу. В дитинстві лазив за едельвейсами, правда, щоб знайти їх, треба було видряпатися на дуже стрімку скелю. А тепер едельвейс – символ гірської піхоти – ношу на шевроні нашої бригади.
