48-річний Вадим, молодший сержант 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, більше пів року прожив у російській окупації, він добре знає, що таке «русскій мір», і це – найкраща мотивація воювати в ЗСУ. Вадим із невеликого села на Харківщині, яке розташоване всього за 22 кілометри від російського кордону й опинилося в окупації через годину після повномасштабного вторгнення.
– 24 лютого вранці ми прокинулися вже в окупації, – каже Вадим. – Питаю жінку – що робимо, будемо виїжджати на контрольовану Україною територію? Але на об’їзному шляху міст уже підірвали, а по трасі купа російських блокпостів. До Харкова від нас близько сотні кілометрів, і через наше село в тому напрямку кілька тижнів безперестанку йшли колони з російською технікою – колісною, гусеничною, бойовою, цивільною… А назад на трейлерах везли на ремонт пошкоджену. Частина поліцейських перейшла на бік росіян, тому окупанти зразу отримали списки всіх людей, якими цікавилися. В першу чергу затримували учасників АТО, в другу – тих, хто мав зареєстровану мисливську зброю. Ці списки мали на блокпостах, тому людей затримували й виловлювали будь-де. Але місцеві все одно не опустили рук, хтось зварював і розкидав по дорозі «їжаки», які проколювали шини на російській техніці. Усіх, хто мав зварювальний апарат, теж виловлювали й вивозили в сусіднє містечко. Повернулися одиниці… Окупанти призначили гауляйтера – якогось Юнакова, але він недовго владарював, його підірвали прямо в машині, загинув миттєво…
Окупація тривала до осені 2022-го, а далі в ході Харківського контрнаступу ЗСУ прорвали оборону ворога, і той почав хаотично відступати.
– Із нашого села росіяни втекли без єдиного пострілу. Перед тим вони кілька місяців говорили місцевим, що ЗСУ найняли негрів, яким дозволено робити що завгодно, і дехто, повіривши цим байкам, виїхав разом із відступаючим ворогом на російську територію. Хтось потім повернувся через Білорусь і Польщу. Поліцейські, що співпрацювали з росіянами, втекли всі до одного, в останній день вони забирали в місцевих машини, на яких доїжджали до кордону й там кидали. Мені дивом пощастило, що не забрали старенькі «Жигулі»…
Після звільнення села Вадим на якийсь час повернувся до своєї цивільної роботи – працював водієм вантажівки на сільськогосподарському підприємстві. А далі пройшов ВЛК й потрапив у мінометну батарею 2 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, став навідником 120-го міномета.
– Багато разів виїжджав на бойові позиції, стріляв по ворогу, й сам потрапляв під обстріли. Одного разу нас серйозно накрили з арти, дронів і мінометів, весь розрахунок отримав поранення й важкі контузії. Я теж потрапив на лікування, а після повернення працюю з нашими операторами БПЛА.
Чимало родичів Вадима теж воюють у різних бойових частинах ЗСУ.
– Мій рідний молодший брат зараз на Покровському напрямку. Він піхотинець, отримав кілька поранень, і мені перед ним незручно, тому що йому зараз важче. Два племінники і племінниця також у ЗСУ, у мене практично вся сім’я воює. Я знаю – ця війна не закінчиться без мене, тому навіть не думаю, щоб якось «косити» чи йти в СЗЧ…