Літературний процес на Закарпатті започаткувався в середині ХІХ століття. Були це перші спроби наших будителів, писані різними мовними варіаціями, які можна радше трактувати як ідейний чин, піклування про долю народу, ніж плекання літературної майстерності.
Професійні письменники, що заробляють на прожиток власними творами, з’явилися на Закарпатті аж у середині ХХ столітті. Не дивно, що і більшість здобутків нашого красного письменства пов’язані вже з ними.
Тут пропоную власний перелік “чудової десятки” творів тих закарпатських авторів, що вже споглядають на нас із Вічності. Перелік подано у приблизній хронологічній послідовності.
Ясна річ, що досягнення сучасних письменників Закарпаття потребує окремого аналізу, на який сподіваємося згодом.
Новели Федора Потушняка
Федір Потушняк (1910-1960) був унікальною постаттю, що проявилася в різних іпостасях – археологія, краєзнавство, етнографія, викладацтво. У літературі теж успішно творив у різних жанрах. До кінця життя вважав себе поетом, хоча саме за модерні вірші його найбільше критикували. Став автором першого закарпатського повноцінного друкованого роману “Повінь”, який, на жаль, не позбавлений ідеологічних нашарувань свого часу і потребував би новітнього редагування.
Однак у літературу Федір Потушняк увійде насамперед завдяки своїм чудовим новелам, переважна більшість яких написана в дорадянський час і відрізняється гостротою зображуваних колізій та екзистенційним болем за людину. Мала проза Потушняка, без сумніву, сягнула європейського рівня, але, на жаль, через слабкий розголос залишається майже невідомою сучасному читачеві.
“Юра Чорний” Юрія Станинця
Греко-католицькому священнику Юрію Станинцю (1906-1994), який був ще й послом (депутатом) Сойму Карпатської України, випала сумна доля. Він активно творив лише в дорадянський період, поки на його ім’я не було накладено табу. Утім дожив до Незалежності України і, маючи понад 90 років, ще встиг стати членом Національної спілки письменників України.
Опублікована літературна спадщина Юрія Станинця не така й велика: оповідання, роман “Сусіди” та повість “Юра Чорний” , що в драматичній формі розповідає вражаючу історію життя простого закарпатця. Станинець зумів підняти трагедію “маленької людини” на рівень літературно досконалого твору. Без сумніву, це один із вершинних творів крайового письменства, який ще потребує суспільного осмислення і популяризації.
“Юра Чорний” є цікавим матеріалом і для кіно та театру. Попри доступність викладу, твір містить глибокі сенси, що залишаються актуальними до сьогодні.
Окремої уваги заслуговує і соціально-побутовий роман Юрія Станинця “Сусіди” як наймісткіший художній опис закарпатських реалій початку ХХ століття.
“Пригоди Матія Куколки” Ірини Невицької
Поява у рейтингу дитячої повісті першої закарпатської письменниці Ірини Невицької (1886-1965) для багатьох може стати несподіванкою. Проте політичні перипетії не дозволили уродженці Пряшівщини розвинути свій талант і отримати заслужене визнання. Літераторка була активною діячкою українського відродження у 1920-1930-х роках на Закарпатті. В 1939 році готувалася до друку її весела реалістична повість про пригоди хлопця-сироти Матія Куколки, проте окупація Карпатської України унеможливила цей задум, як і десятки подібних.
Письменниця змушена була повернутися до Пряшівщини, де доживала свій вік у майже повному забутті. Лише після її смерті “Пригоди Матія Куколки” побачили світ у Пряшеві, й таким чином літературне Закарпаття отримало першу повноцінну дитячу повість.
Книжка дивує оригінальністю манери та дотепністю авторки. Окрім того, тут цікаво відтворено життя на Закарпатті за Чехословацького панування та мовний колорит Пряшівщини, що дещо утруднює читання. Тому для загальноукраїнського читача варто зробити сучаснішу редакцію твору. Але без сумніву – це одна із наших творчих знахідок, що досі залишається непоміченою для широкого загалу.
“Жменяки” Михайла Томчанія
Роман Михайла Томчанія (1914-1975), який змалював своїх односельців із Горян, став загальноукраїнською класикою. Родинна сага заможних селян Жменяків показана на тлі півстолітньої історії – від Австро-Угорщини до приходу радянської влади на Закарпатті. У невеликому за об’ємом романі (менше 300 сторінок) Михайло Томчаній зумів змалювати дуже багато, причому зробив це так майстерно, що книжка читається на одному подиху.
“Жменяки” стоять в одному ряді з подібними талановитими сімейними сагами української літератури – “Сестрами Річинськими” Ірини Вільде чи “І будуть люди» Анатолія Дімарова, яким характерне переплетення історії та родини, глибоке розкриття характерів, осмислення минулого. Роман “Жменяки” було екранізовано в трисерійному серіалі у 1987 році, відбулося кілька постановок і на закарпатській театральній сцені.
Однак чар письменницького слова розкривається саме на сторінках роману, який мав би прочитати кожен закарпатець. Михайло Томчаній є також автором автобіографічного роману “Тихе містечко”, який описує життя закарпатця в Угорщині після окупації Закарпаття в 1939 році, і, без сумніву, теж є досягненням нашого крайового письменства.
Повісті Івана Чендея (“Іван”, “Терен цвіте”, “Луна блакитного овиду”, “Житіє Антона Кукурічки”)
Іван Чендей (1922-2005) належить до найвідоміших закарпатських письменників ХХ століття. В його доробку кілька романів, з десяток повістей, пів сотні оповідань, а також кіносценарії, публіцистика, щоденники, обширне листування. У кожному з цих жанрів автор сягнув успіху, але, як на мене, в закарпатському літературному процесі особливо вирізняються його повісті, базовані на житейських реаліях, написані в різних манерах.
Оповідальний, розмірений плин повісті “Терен цвіте” доповнює реалістичні твори Томчанія, Станинця, Потушняка про дорадянський період в історії краю. Полемічний “Іван” став найсміливішим зображенням радянської доби на Закарпатті, за що письменника навіть виключили з комуністичної партії. “Луна блакитного овиду” – лірична сповідь про дитинство на кшталт Довженківської “Зачарованої Десни”. “Житіє Антона Кукурічки” – гостра сатира як на сам соціалістичний лад, так і на місцеве письменницьке середовище.
“Один” Петра Скунця
Петро Скунць (1942–2007) став першим закарпатським поетом, який сягнув загальноукраїнського визнання. Поетичний талант міжгірця помітили ще в ранній юності, а в студентські роки його вже прийняли до Спілки письменників, що навіть у радянський час було великою рідкістю. Його доробок поетичних книжок багатий і розмаїтий, але особливо вирізняється громадянська лірика Петра Скунця, яка стала для Закарпаття вершинним досягненням у цьому непростому жанрі, в якому легко збитися на пафос чи банальності.
Окрім того, він показав себе вправним перекладачем і потужним публіцистом, редактором багатьох книжок та газети “Карпатська Україна”. Його публіцистичну спадщину ще тільки належить зібрати і дослідити, адже Петро Скунць не переставав друкувався до кінця своїх днів, перерваних важкою хворобою у 65-річному віці.
Закарпатський поет-трибун брав активну участь і в політичному та громадському житті, був першим керівником Народного руху України на Закарпатті, що виступав альтернативою комуністичній владі наприкінці 1980-х і на початках 1990-х років. Тож Петро Скунць показав себе надзвичайно цілісною особистістю в житті і в творчості.
“Іван Сила на прізвисько “Кротон” Антона Копинця
Антон Копинець (1931–1980) прожив усього пів століття. Все життя пропрацював журналістом, хоча мав літературний хист, товаришував із багатьма творчими людьми, але до спілки письменників не вступив. Видав кілька поетичних збірок, написав сатиричну п’єсу та роман, який у другому виданні отримав назву “Іван Сила на прізвисько “Кротон”. Антон Копинець був не єдиним, хто розповідав про знаменитого закарпатського силача, але першим написав про нього розлогий художній твір. Його роман значною мірою базується на розмовах з Іваном Фірцаком, доповнений творчою уявою автора, про що він зауважує в передмові.
Книжка написана барвистою мовою, з багатьма вкрапленнями місцевих слів, авторськими новотворами та поетичними метафорами, що робить читання не таким уже й простим, особливо для тих, хто мало знає закарпатські реалії.
Вперше роман у скороченому вигляді видано у 1972 році, а перевидано за авторським рукописом у 2014 році. Книжка цікава як художнє дослідження біографії видатного закарпатця та показом життя наших краян в умовах чехословацького та угорського панування.
“Мовчання волхвів” Дмитра Креміня
Дмитро Кремінь (1953-2019), як і Петро Скунць, одразу яскраво засяяв на крайовому овиді. Однак доля з ним вчинила круто: відправила у “вигнання” в Причорномор’я – на Миколаївщину. Кремінь ще студентом демонстрував оригінальність обдарування та мав проблеми з КГБ через вільнодумство. Але і в умовах російськомовного Миколаєва зумів розвинути самобутній талант, інтелект та вроджену інтелігентність.
Був помітним журналістом, культурним оглядачем, паралельно творячи вірші та поеми, сповнені історіософського осмислення Півдня України. У Миколаєві ще за життя здобув славу найпотужнішого українського поета, втім ніколи не втрачаючи духовного зв’язку із Закарпаттям, де зростав і формувався.
Як і старший на десять років за нього Петра Скунць, Дмитро Кремінь залишив після себе поважну публіцистичну спадщину у вигляді есеїв та статей, а також об’ємний епістолярій, який ще належить опублікувати.
Сергій Федака “Валет Валентина Другета”
Бурлескний роман відомого закарпатського історика і краєзнавця Сергія Федаки (1964-2025) став для прихильників його численних обдарувань несподіванкою. Здивувало не так звернення до теми володарювання Ужгородом останніми Другетами, в якій доктор історичних наук чудово орієнтувався, як сама манера оповіді.
Цю книжку можна сміливо називати філологічними вправами, де автор демонструє можливості мови, вправно поєднуючи літературну традицію з місцевими особливостями. Його карнавальні описи та звертання з нагромадженням неймовірної кількості епітетів, метафор та фразеологічних зворотів, що тягнуться інколи на цілі сторінки, зуміє подолати далеко не кожен. Але в цій зумисній карнавальності та бароковій барвистості і ховається оригінальність стилю Сергія Федаки, який явив на закарпатському літературному овиді твір, подібний за бешкетним настроєм до безсмертної “Енеїди” Івана Котляревського.
Ірина Мадрига “Завербоване кохання”
Як і Сергій Федака, свалявська літераторка Ірина Мадрига (1959-2024) несподівано відійшла минулого року, ставши авторкою єдиного роману, що явив гідний приклад популярного жанру на закарпатському матеріалі. Книжка великою мірою біографічна, образи і колізії взяті із реального життя, а тому захоплюють із перших сторінок.
На жаль, саме у масовій літературі Закарпаття має слабші здобутки, тому роман про любовний зв’язок між офіцером КГБ та місцевою опозиціонеркою на тлі краху радянської “імперії зла” є несподіваною творчою удачею, адже розказана історія – не трафаретна й невигадана.
Книжка має вдале поєднання форми і змісту в популярному жанрі на перетині любовного та шпигунського романів ще й із цікавим історичним тлом та місцевими родзинками.
Якби не проживання авторки у далекій провінції та майже повне ігнорування промоції, цей твір міг би цікаво втілитися на театральній сцені та в кіно.
P.S.
Ясна річ, що в такий короткий список не можна вмістити всіх творів, вартих популяризації. Закарпаття дало українській літературі чимало цікавих авторів, починаючи від Гренджі-Донського, автора неперевершеної хроніки “Велич і трагедія Карпатської України ”, до цілої плеяди поетів та прозаїків радянської та пострадянської доби, кожен з яких залишив свій слід в історії крайового письменства.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Олександр Гаврош, Varosh
Джерело: http://uzhgorod.net.ua/news/190646
