Закарпатський «литовець» Руслан Шакаліс посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Закарпатська родина Шакалісів бере своє коріння із Литви. Там це прізвище доволі розповсюджене, і в перекладі на українську означає «скіпка». Побутує таке ж прислів’я, як і в нас – «худий, як скіпка».
Дід Антанас служив зв’язківцем у Коритнянах і Ужгороді
Першим на Закарпаття потрапив Антанас Шакаліс із 1942 року народження, який закінчив «учебку» в Харкові і служив у радянській армії зв’язківцем. У Коритнянах тоді знаходилася радіоцентр та потужна станція спостереження за західними літаками та ракетами. Русявий литовець із тонкими, інтелігентними рисами познайомився з молодшою на сім років угоркою з близького Холмока Марією Бодзош, і вже залишився служити на Закарпатті до пенсії. В родині народилося троє синів. Старший Анатолій помер зовсім маленьким, другим був Віктор, а третій — Сергій, який, на жаль, загинув за кермом в аварії у зрілому віці.
Дід Антанас Шакаліс на службі в Ужгороді.
Коли в Мукачеві відкрили потужнішу РЛС, Атанас Шакаліс, аби не переїжджати з Ужгорода, став начальником зв’язку в залізничному батальйоні, який розташовувався на Радванці. Там сини ходили у гарнізонний садочок, а згодом у школу № 11, де вчилося чимало дітей військових. Тому навчання в школі велося російською мовою. До речі, мати, Марія Степанівна, була бригадиром і передовичкою, нагороджена медаллю «За трудову доблесть».
Щоліта Шакаліси їздили на канікули до Литви, де жила вся батькова родина в околицях міста Зарасай на кордоні з Латвією. Там ужгородські племінники освоювали ази литовської мови. До речі, їхній дід П’ятрас Шакаліс під час Другої світової партизанив і загинув у сутичці з німцями.
Батько Віктор Шакаліс – доброволець, який десять років провоював у ЗСУ
Коли у 1987 році Антанас Шакаліс у званні прапорщика звільнився в запас, його син Віктор уже служив в радянських військах у місті Єна в Німецькій Демократичній Республіці. Служба у спецзв’язку у восьмій танковій армії йому давалася легко, тож за два роки дослужився до старшини, найвищого звання для солдат.
Батько Руслана — Віктор Шакаліс із позивним «Кок» біля синової берези.
У 1988 році повернувся до Ужгорода, де працював на різних роботах, шукаючи себе – на «Ужгородприладі», цегляному заводі на Минайській. Чимало років пропрацював у відомчій охороні і в транспортній міліції. У 1990 році одружився із Іриною Комарницькою з тих же Коритнян.
Коли дружина завагітніла вчетверте, Шакаліси, розуміючи, що в однокімнатній квартирі в Ужгороді більше не помістяться, почали шукати вигідний обмін на недалеке село. Так, у 2004 році опинилися у невеличкому Вовковому біля Середнього, де довкола хати ще розкинувся чималий зелений простір, вкрай потрібний для малечі. Загалом у Шакалісів виросло шестеро дітей: п’ятеро доньок (Ельвіра, Аліна, Антоніна, Лідія, Наталія) і єдиний син Руслан, який народився 13 червня 1997 року і був за ліком третім.
Коли у 2014 році почалася гібридна війна з Росією, Віктор Шакаліс пішов добровольцем у Збройні сили України. Був другим у Вовковому після Віталія Гафича, який став кіборгом у Донецькому аеропорті, а під час повномасштабної війни служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді.
Воювати Віктор Антанасович починав у добровольчому батальйоні «Полтава». А що для старшини було непросто знайти посаду, то попросився кухарем: «Якщо готую для великої родини, то хіба не нагодую солдат?». Комбат, який служив на флоті, похвалив його макарони по-флотськи: «Смачніше, ніж у нашого кока на кораблі!». З того часу за Віктором закріпився позивний «Кок», хоча пізніше кухарем уже не служив.
Після «Полтави» служив у 16-му окремому моторизованому піхотному батальйоні, далі підписав трирічний контракт з миколаївськими морськими піхотинцями і отримав берет морпіхів за здачу всіх нормативів. Загалом служив в ЗСУ майже без перерви аж до початку повномасштабного вторгнення. Об’їздив всю, як він каже, «Лугандонію». В останній період «Кок» проходив службу в 15-му Ужгородському окремому гірсько-штурмовому батальйоні, в якому і розпочав зупиняти росіян 24 лютого 2022 року.
Син Руслан боронив Торецьк і наступав на Курщині
Натомість його син Руслан, який потрапив у Вовкове в семирічному віці, по суті формувався на селі. Швидко засвоїв українську мову, заприятелював з місцевими. Його любили за відкритий, доброзичливий характер, бажання допомогти. Не вступав у конфлікти. У Вовковому його лагідно називали «Руслик».
Руслан Шакаліс до виходу на передову готовий.
Місцева підприємиця Наталія Бабинець згадує, що попросила якось хлопчину принести їй із лісу кущ калини, про який давно мріяла. Руслан в той же день вирушив на пошуки. І хоча замість калини приніс шовковицю, дерево досі щедро родить.
Приїжджі ужгородці, які стали найбагатодітнішою родиною у Вовковому, хоча й жили скромніше за селян, але вирізнялися міським укладом. Єдиний син Шакалісів виростав жвавим, шпарким хлопчиною, грав за футбольну команду села, займався боксом. Як і батько, любив малювати. Мав естетичне чуття, міг зробити з металу троянду.
Як і більшість односельців, закінчив Середнянську середню школу. В Ужгородському професійно-технічному училищі № 5, де вчився свого часу і тато, вивчився на газоелектрозварника, працював на металобазі та приватних будівництвах.
У 2020 році одружився з Мар’яною, мешканкою Сімер із Перечинщини. Через рік народилася донька Аделіна. Деякий час молоді жили з батьками, а далі наймали житло в Ратівцях. На жаль, життя в молодої родини не склалося. Виникли непорозуміння, що призвели до подачі документів на розлучення.
У такій непростій психологічній ситуації Руслан Шакаліс вирішив піти служити за прикладом діда і батька. У квітні 2024 року він добровольцем прийшов в Ужгородський військкомат і був направлений в 95-му окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. Руслан був захоплений новим статусом, натхненно тренується, вивчає військову справу стрільця-снайпера, адже до того не служив. Пише додому захоплені повідомлення. Після навчання відому своїм бойовим духом бригаду перекидають у місто Торецьк на Донеччині, де тривають виснажливі бої за важливе стратегічне місце.
Руслан показує себе якнайкраще. Відчувається, що в ньому тече кров професійних вояків. 29 липня 2024 року комбриг нагороджує його найвищою відзнакою бригади – «Хрестом пошани»». Додому новобранець пише, що не може повірити, що отримав таке круте визнання. Після легкого поранення вирішує не їхати на реабілітацію додому, а повернутися до своїх хлопців, аби не забути того, чого навчився.
А далі розпочалася відома Курська операція, яка готувалася в суворій таємниці і де брали участь найбойовіші підрозділи, в тому числі і житомирські десантники. «Читайте новини» — пише додому Руслан за лічені години до початку несподіваного наступу.
Атака на Курщину стала справжнім шоком для росії і найуспішнішою операцією ЗСУ в 2024 році. Однак під час штурму чергових російських позицій 21 серпня група десантників потрапила під мінометний вогонь. Загинуло двоє побратимів, серед яких і Руслан Шакаліс, який через колоритне прізвище отримав позивний «Шакал». Це сталося біля села Погребки Суджанського району. Руслан завжди виносив побратимів з поля бою. Тож за його тілом також пішло четверо добровольців, ризикуючи потрапити під ворожий обстріл.
Нагороджений відзнаками комбрига і головнокомандувача Сирського
Батько був якраз на «нулі» на Запорізькому напрямку, де вже роками тримає позиції 15 окремий гірсько-штурмовий батальйон. «Кока» на евакуацію» — повідомив командир першої роти, хоча до ротації ще залишалися тижні. Коли він приїхав до штабу, йому розповіли страшну звістку.
На похороні у Вовковому представники Ужгородського ТЦК повідомили Віктору Антанасовичу, що враховуючи його 56-річний вік, десять років служби в ЗСУ, загибель сина, наявність п’ятьох інших дітей і четверо онуків, рекомендують головному сержанту звільнятися в запас. Мовляв, навоювався, друже «Кок», а тепер слід подбати про себе і численну родину. Тож у 2025 році командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки Віктор Шакаліс перебуває вдома, де розбудовує будинок, аби вигідніше розмістити велику сім’ю.
Цей могутній закарпатський литовець, який колись займався штангою, гирями і боксом, показав мені високу березу, посаджену сином на їхньому обійсті у Вовковому та місце, де Руслан, затятий рибалка, мріяв викопати ставок, аби розводити рибу. В їхній хаті на чільному місці висять бойові прапори батька і сина, підписані побратимами, та військові нагороди.
28 серпня 2024 року головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив молодшого сержанта Руслана Шакаліса «Золотим хрестом», а 23 жовтня Президент України посмертно нагородив його орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Після смерті онука невдовзі відійшли у вічність дідусь і бабуся Шакаліси, які проживали в Ужгороді. А найближчими днями до річниці загибелі героя-десантника на сільському цвинтарі Вовкового відкриють оновлений меморіальний пам’ятник.
Олександр Гаврош, спецпроєкт «Герої Закарпаття», РІО
