Начальником караулу у пожежній частині міста Хуст Юрій Дума став не так давно, але вже встиг вибороти перемогу на змаганнях за звання кращого. І це зовсім не дивно. Адже ще з дитинства він мріяв стати рятувальником, прагнув бути корисним людям і робити світ кращим.
Прикладом для наслідування був старший брат, який вже тоді працював у пожежній частині. Тож, не вагаючись, одразу після закінчення коледжу, у свої 19 років, Юрій теж приєднався до пожежної служби і почав служити у тій самій частині, що й брат. Щоправда, працюють вони у різних змінах: Юрій — у третій, а брат — у другій.
“Перше усвідомлене бажання стати рятувальником і розуміння того, що це справді круто прийшло до мене у 15 років. Це був випадок, який закарбувався в моїй пам’яті й досі живе в мені. Ми з друзями відпочивали на річці, аж раптом помітили, що нашому знайомому – літньому чоловікові, який хворів на епілепсію стало зле просто у воді. У нього стався напад. Ми не розгубилися й одразу кинулися на допомогу та витягли його на берег. Тоді ми ще не мали достатніх знань із надання домедичної допомоги, але інтуїтивно знали, що потрібно звільнити дихальні шляхи та покласти його в бокове положення. Так і зробили. І саме це врятувало йому життя. Цей момент став для мене переломним. Я зрозумів що це моє. Я хочу бути тим, хто рятує”, – розповідає Юрій.
Відтоді Юрій загасив не одну пожежу й урятував чимало людських життів. Але сам він не вважає це якимось особливим досягненням. Навпаки, кожен випадок, коли врятувати когось не вдається, він переживає дуже глибоко. Розмірковує над ситуацією, аналізує, що можна було зробити інакше, щоб наступного разу бути ще кращим, ще швидшим, ще ефективнішим.
“Кожен виклик це і в прямому і в переносному значенні для нас виклик, – розповідає Юрій. Кожна ситуація перевіряє нас, рятувальників: наскільки ми професіонали, наскільки готові діяти точно, швидко й безпомилково. Саме тому ми з колегами завжди намагаємося зробити більше, ніж просто максимум. Найважче особисто для мене це ДТП. Особливо тоді, коли поруч стоять родичі постраждалого й бачать, як ти вирізаєш з понівеченого металу тіло їхньої рідної людини… Люди плачуть, кричать, а ти, попри емоції, повинен залишатися зібраним. Але всередині тебе роздирає лише одне питання: чи все ми зробили, аби врятувати цю людину? Чи могли прибути раніше?
Свій внутрішній “розбір польотів” я проводжу щоразу. Подія ще довго крутиться в голові — розбираю її по частинах, прокручую, думаю над кожною дією. Бо неможливо просто “закрити двері” і забути – треба зробити висновки на майбутнє”, – зазначає рятувальник.
Вони з братом почергово їздять у відрядження, аби допомагати людям, які страждають від війни та її наслідків. Спочатку наймолодший працював після руйнування Каховської ГЕС на Херсонщині, а згодом допомагати колегам з інших областей вирушив і старший.
“Коли ми далеко один від одного, звісно, душа не на місці. Переживаєш, як він там, чи все добре. Буває, телефоную йому, а він скидає мій дзвінок. Тоді стурбованість стає ще більшою, адже розумієш, що він працює, а значить, передзвонить і розповість, що і як було. Рятувальника не можна відволікати від порятунку, бо він робить важливу справу”, — з посмішкою додає наш герой.
Відрядження до Херсона не стало для Юрія несподіванкою, адже сьогодні кожен рятувальник готовий виїхати туди, де найбільше потрібна допомога, задля спільної перемоги. Найбільше під час поїздки на Херсонщину Юрію запам’яталося не стільки виконання роботи, адже її рятувальники виконують уже майже на автоматі. Найсильніше враження залишили люди, яких там нині залишилося чи не десять відсотків від довоєнної кількості населення.
“Особливо боляче дивитися на дітей, у яких ворог відібрав дитинство…” — додає Юрій.
