24-річна Діана Товстун вважає, що кожен донорський візит має значення. Її дідусь був почесним донором і завжди пишався цим званням. Діана ж вже понад 40 разів здавала плазму, і працює у всеукраїнській мережі плазмоцентрів «Біофарма Плазма», де популяризує донорство серед молоді, компаній і навіть дітей.
Вона пережила облогу Маріуполя, п’ять місяців жила в окупації й на власні очі бачила, що означає нестача крові. Сьогодні її особиста місія — не просто донувати, а створювати довіру до донорства: руйнувати міфи, ділитись досвідом, підтримувати інших. У цій розмові — історія вибору, спільноти та щирої віри в те, що врятовані життя починаються з одного маленького кроку.
– Коли стався ваш перший крок до донорства? Це було усвідомлене рішення чи випадковість?
Мій перший крок до донорства був радше усвідомленим, але натхненним родинною історією. Мій дідусь — батько мами — був почесним донором крові. Він усе життя з гордістю розповідав про це, зберігав спеціальну книжечку та значок. Його приклад завжди був поруч, і в свідомому віці я вирішила, що теж хочу спробувати — зрозуміти, що це за досвід і чому це важливо.
Уперше я прийшла здавати кров ще під час навчання в університеті, коли до нас приїжджав міський центр крові. Але мені двічі відмовили — скоріше за все, через хвилювання.
Потім почалася повномасштабна війна. Я виїхала з Маріуполя, п’ять місяців була в окупації. Ми жили в лікарні — тій самій, яку показано у фільмі «20 днів в Маріуполі». Там я на власні очі побачила, що таке кров. Перший поверх лікарні часто був буквально залитий нею. Люди приходили з простреленими плечима, відірваними кінцівками. Я бачила, як вона «розлітається» — і якою життєво необхідною вона є для порятунку.
Коли вдалося виїхати до Києва, я натрапила на Біофарму й знову спробувала здати кров. Звісно, хвилювалася, але цього разу мене не відмовили, а підтримали: запропонували чай, печиво, дали час заспокоїтися. Коли тиск нормалізувався — мене допустили.
Так я почала донувати. Усвідомила, що це не важко — просто полежати 30 хвилин. До того ж тобі роблять безплатні аналізи, не треба за них платити окремо, є турбота, комфорт, і це ще й корисно — і для тебе, і для інших.
Приклад дідуся не стільки «підкупив», скільки надихнув. Це стало частиною мого досвіду. Відтоді, коли в мене не було протипоказань, я регулярно приходила і донувала. На сьогодні — вже понад 40 донацій.
– Тобто ви майже ідеально здаєте кров кожні два тижні?
– Майже. (ред. – посміхається)
Бували періоди, коли хворіла й не могла донуватися. Також кілька разів мене тимчасово відсторонювали через знижений гемоглобін. Але загалом, коли немає протипоказань — я завжди приходжу.
Я постійно агітую друзів. Причому дуже різних: дехто спершу йшов здавати кров заради компенсації, але чимало — свідомо, просто щоб спробувати, відчути, як це. Деякі з них продовжують і зараз донувати регулярно.
Часто пояснюю, чому донація плазми переноситься легше, ніж донорство крові. Під час забору крові в тебе просто забирають 450 мл — це стандартна норма. А при донації плазми — тобі повертають фізрозчин, і по суті ти не втрачаєш об’єм рідини. Якщо дотримуватись усіх рекомендацій, це справді дуже легко переноситься. Я лежу, «залипаю» в тік-тоці або читаю книжку. Ти можеш полежати, якщо треба тебе накриють пледом, принесуть водичку. Дискомфорту ніякого немає.
Мій особистий досвід це підтверджує, тому я й рекомендую друзям обов’язково спробувати.
– Чи бачите ви зміни у ставленні до донорства у ваших друзів, які теж почали здавати кров чи плазму?
– Так, і це дуже прикольно. Формується своєрідне донорське ком’юніті.
Наприклад, я приходжу на донацію — скидаю друзям фото, пишу: «Я сьогодні донуюсь!» А хтось відповідає: «О, а я через тиждень піду!» І ми так між собою спілкуємося: як усе пройшло, як ти себе почуваєш, чи добре все було, яка медсестра цього разу — дбайлива, уважна? Це стає темою для обговорень, елементом повсякденного життя.
І ще один прикольний момент — це можливість «поділитися об’ємом». Наприклад, ти кажеш: «Я здав уже стільки-то», або розповідаєш друзям про якісь тематичні події, коли пацієнти дякують донорам, і це додає значущості тому, що ти робиш.
Так поступово складається спільнота — дуже проста, але щира й тепла. І це справді надихає.
– Що особисто вас найбільше мотивує продовжувати донорство — не разово, а з такою дисципліною?
– Дисципліна — це, мабуть, найважча частина. Але в моєму випадку все ж таки є кілька глибоких причин, чому я продовжую.
По-перше, це мій дідусь. Його приклад залишається зі мною. Він усе життя здавав кров, був почесним донором, і це дуже сильно заклалося в мені.
По-друге — це вже особиста історія з мамою. Вона спочатку ставилася до цього з недовірою. Казала: «А що як там щось занесуть? А ти підсядеш, як на щось небезпечне». Я пояснювала їй: усе стерильно, все відкривають при тобі, є лікар, який усе контролює. Потім я почала працювати в цій сфері й побачила зсередини, що справді все безпечно, відповідально. Тепер вона довіряє значно більше.
Ще мене мотивує конкретна мета: я дуже хочу досягти 100 донацій. Це моя особиста планка. Але є ще одна мрія — здати плазму в усіх плазмоцентрах по Україні. Я навіть завела спеціальну донорську книжку, куди вписую всі свої донації. Поки що маю записи з Києва, Харкова. Це як маршрут донора. Було б круто зробити його офіційно — донорський маршрут Україною!
Але головне — це розуміння, що ці препарати, які роблять із плазми, неможливо створити хімічно. Їх може дати тільки людина. Ніяка лабораторія не замінить донора.
Коли я дивлюсь наш фільм про донорство «Ділитись життям» то, навіть знаючи майже напам’ять, що буде далі, — сльози самі навертаються. І я думаю: «Так, ти все робиш правильно. Продовжуй».
– Розкажіть трохи про себе: як ви переїхали до Києва, чим займались у Маріуполі, як пережили облогу та як прийшли до роботи в «Біофармі»?
– Я народилася і жила в Маріуполі, а в 2019 році переїхала до Києва на навчання — вступила в університет. У лютому 2022-го, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, я поїхала в Маріуполь на день народження. Планувала повернутися 24-го, але рідні порадили залишитись — у Києві вже були ракетні обстріли, а в Маріуполі здавалося спокійніше.
До війни я працювала журналісткою та СММницею на інформаційному телеканалі. У нас була велика інстаграм-сторінка — близько 30 тисяч підписників. Я до останнього намагалася координувати людей, допомагати з виїздом із навколишніх сіл. Але дуже швидко ми втратили зв’язок — і я вже нічим не могла зарадити.
Ми з родиною майже місяць жили в підвалі. Потім прийшли російські військові й сказали піти. Нам пропонували евакуацію в Ростов — ми відмовилися. Тоді дозволили тимчасово пожити в обласній лікарні. Це вже був їхній штаб, але жити більше не було де, тож ми поселилися на восьмому поверсі без вікон. Там я на власні очі побачила, як виглядають «військові ДНР» — просто в кросівках, і як виглядають російські солдати — добре екіпіровані. Один з них, п’яний, розповідав, що відчував себе пастухом серед стада баранів, а «Азов» 8 років готувались до цієї війни.
Згодом ми виїхали з міста в село, де я пробула ще близько двох місяців. Через Запоріжжя мені вдалося дістатися до Києва. Роботи вже не було, я почала фрілансити — пробувала себе в дизайні, монтажі, робила все, що вміла. Якось побачила в Instagram вакансію в «Біофармі», написала — тоді не відповіли. Але через рік знову побачила оголошення, написала ще раз — і вже відповіли, запросили на співбесіду.
Я мала прийти особисто, але саме в той день обстріляли «Охматдит». Я часто їжджу допомагати розбирати завали — інакше в мене не було б спокою. Тоді я тягнула з лівого берега дві баклажки води, набрала ще снеків — і весь день допомагала.
– Як змінилося ваше ставлення до донорства після того, як ви почали працювати у «Біофарма Плазма»?
– Коли я тільки прийшла, мені було все дуже цікаво, але й трохи лячно — суєта, нове середовище, я соромилась питати щось у медсестер. А чому апарат пищить? А чому треба качати кульку? А як взагалі з крові відділяється плазма? Для мене це все було загадкою: от вона — червона, а що далі?
Я прямо казала: поясніть мені по-простому, як це працює. Бо я ж не медик, не можу зрозуміти на біологічному рівні, але хочу знати. Колег тоді питала: як ми виробляємо ліки з плазми, як воно взагалі стає препаратом? Потім нас повезли на завод — і я вже намагалася розібратися на хімічному, біологічному рівні.
І тепер, коли приходять екскурсії — дитячі, дорослі — я беру одноразову систему і пояснюю, як усе відбувається. Коли ти сам це усвідомив, то можеш простою мовою розказати й іншим.
До речі, у нас на Арсенальній із 43 працівників десь 20 донуються. Вони знають, навіщо це роблять, розуміють, кому потрібні ці препарати. І в них немає запитання: «А чому я маю це робити?» — бо вони вже мають відповідь.
– Які найбезглуздіші стереотипи про донорство вам вдалося зруйнувати — особисто чи серед друзів — завдяки роботі в «Біофармі»?
– Найбільший і найтригерніший — що це нестерильно і що щось можуть занести. Це прям ключова штука, яка лякає людей. А насправді тут усе суперсучасне: системи відкривають при тобі, все одноразове, ти бачиш увесь процес.
Але у багатьох досі є якісь старі уявлення — що все брудне, що ті самі системи використовують повторно, що їх якось там промивають. Що можна щось підчепити. Що тобі стане зле. Люди часто самі себе накручують: «Мені стане погано», «Я зомлію», «Це шкідливо» — хоча насправді нічого з цього не відповідає дійсності.
Я бачу, як ці стереотипи поступово зникають — бо ми говоримо, пояснюємо, показуємо, і з часом люди починають довіряти. І це дуже цінно.
– Яка історія, пов’язана з донорством, для вас найчутливіша? До якої ви повертаєтесь у моменти сумнівів, коли думаєте, чи це справді потрібно?
– Я завжди кажу: подивіться наш фільм. От правда. Якщо у когось є хоч якісь питання — вони зникають після перегляду.
Коли ми організовуємо колаборації з компаніями, колективні донації, я завжди пропоную: «Давайте я вам скину фільм. Ваші працівники подивляться, і тоді самі вирішать, реєструватися на донацію чи ні». Бо це не сухі факти, не інструкції — це про людей, про життя, про те, чому це справді важливо.
І мені самій іноді достатньо згадати ці історії, щоби знову повернулась впевненість: ми робимо дуже правильну справу.
– Biopharma Plasma — це сучасний сервіс: комфорт, виплати, медичне обстеження, персоналізований підхід. Але ваш дідусь був донором у зовсім інших умовах. Що його мотивувало?
– Мені навіть легше зрозуміти, що зараз людей мотивують різні фактори — від бажання допомогти до можливості пройти обстеження чи отримати компенсацію. А от що мотивувало людей тоді — важче збагнути. Напевно, просто добрі наміри.
Мій дідусь помер у 2012 році, я тоді була ще маленька. Але пам’ятаю, що він завжди дуже пишався тим, що був почесним донором. Це було для нього значущо. Можна сказати, що донорство мені передалося у спадок.
А ще завдяки донорству я познайомилася з людьми, які справді надихають. Якось до нас приходив військовий, його позивний був Легіонер. Його привела громадська організація, з якою ми співпрацюємо. Він — здається, перший у світі, кому зробили переливання крові в польових умовах, у Маріуполі. Йому відірвало руку, він втрачав багато крові. І тоді йому вперше перелили кров просто там, на місці.
Коли він прийшов до нас, він дуже хотів підтримати те, що ми робимо. Дивився на людей, які приходять донуватись, і казав, що це — майбутнє. Ми більше не бачилися — на жаль, він помер. Але я досі пам’ятаю його. І таких історій у мене вже кілька.
– Що би ви сказали людям, які вагаються і не наважуються зробити перший крок через страхи чи упередження?
– Я завжди кажу одне: просто прийдіть і подивіться. Вас нічого не зобов’язує. Ви можете пройтися, подивитись, як усе влаштовано — і тоді вже зробити свій висновок.
Бо насправді дуже багато людей мають у голові якісь кіношні образи — от, наприклад, що буде голка-перо, як у фільмах казали, яка потім ще й болітиме кілька днів. Що тобі щось вставлять у вену — і забудуть про тебе на годину. Але все зовсім не так. У нас сучасні умови, кваліфіковані люди, одноразові системи. Просто треба побачити — і більшість міфів розвіюється сама собою.
Ми працюємо не тільки з дорослими, а й з дітьми — для просвіти. Бо донації, звісно, можуть робити лише повнолітні, але якщо діти з малого віку бачитимуть, що донорство — це безпечно, сучасно, круто — вони виростуть із цим розумінням. Ми запрошуємо дітей наших працівників і донорів: на екскурсії, майстер-класи, просто подивитися, що це таке.
З дорослими — теж постійна робота. Ми проводимо зарядки, розминки, шахові турніри, презентації. І всюди, куди йдемо, намагаємося руйнувати ці застарілі страхи про донорство.
Так, частина людей приходить через фінансову компенсацію — і це нормально. Але бувають ситуації, коли завдяки донації ми виявляємо в молодих людей 25–27 років серйозні інфекції — ВІЛ, гепатит С. І ці люди отримують шанс на життя, бо інакше б вони ніколи про це не дізналися. Це теж про відповідальність.
Тут іще величезна освітня прогалина: багато хто досі думає, що ВІЛ — це «для наркоманів». Люди дорослі, які закінчили школу, не знають, як передаються такі хвороби. І це, чесно, катастрофа.
Часто буває таке: приходить молода людина — і тягне за собою батьків. Каже: «Ну ти подивись просто, нічого не треба — просто подивись». І батьки дивляться. А потім — теж пробують.
– Як ви працюєте над популяризацією донорства? Що допомагає змінювати ставлення людей?
– Дуже круто, що в Україні є компанії, які підтримують донорство — системно. Або хоча б раз на рік, на місяць. Це класний приклад: коли бізнес не просто виділяє кошти на благодійність, а реально донує — частинкою себе. І ми постійно намагаємося залучати бренди, компанії до такої співпраці.
Це, чесно, зараз нелегко — переконати, щоб це було не лише одноразово. Але бувають дуже надихаючі кейси. Наприклад, у нас була колективна донація з «Новою Поштою» — тоді прийшло 40 людей. Для них це був і тімбілдінг, і можливість спробувати щось нове. І троє з них досі ходять до нас. Один чоловік каже, що тепер приходить кожні два тижні. Просто вперше спробував — і лишився з нами.
І це не тільки про донації. Є компанії, які підтримують донорство товарами, знижками — і ми намагаємось об’єднувати ці ініціативи, створювати спільноту. Це дуже надихає. Бо коли різні бізнеси, маленькі й великі, стають частиною цієї історії — це вже рух.
Росана Тужанська, Varosh
Фото: Богдан Магдич
