Таміла служить у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді вже майже 5 років, теперішня її посада – начальник медичного пункту стрілецького батальйону. До ЗСУ жінка 15 років пропрацювала черговою медичною сестрою в районній лікарні в себе дома на Рівненщині. А далі наважилася різко поміняти життя – піти в армію.
– Я була на обліку у військкоматі як медична працівниця, і мені періодично пропонували піти в ЗСУ, – розповідає Таміла. – Однак у мене була «залізобетонна» відмовка – маленький син. Тільки коли він підріс, я погодилася – зважилася підписати контракт. Спочатку пройшла навчальний центр, де нас дуже інтенсивно тренували, іноді аж занадто. А потім почався розподіл по військових частинах. Коли я почула, що потрапила в 128 ОГШБр, з очей полилися сльози, і мимоволі вирвалося: «Але я не хочу в 128 бригаду!» Навчання було дуже важке, і мені подумалося, що в гірсько-штурмовій бригаді буде ще важче. А виявилося навпаки – тут дуже просто, наскільки може бути просто в армії, за ці 5 років я жодного разу навіть не подумала переводитися в якусь іншу частину…
До повномасштабної війни Таміла служила в зоні ООС, отримала статус учасника бойових дій і навіть пройшла спеціальну смугу перешкод, за що була нагороджена однією з найпрестижніших відзнак у піхоті – беретом гірського штурмовика.
– Це було непросто, я виявилася в першій жіночій групі нашої бригади, яку допустили до проходження смуги. Перед тим 14 днів ми активно тренувалися. Зате в підсумку інструктор сказав, що не всі чоловіки вклалися в ті нормативи, які я виконала, навіть назвав мене рекордсменкою.
На початку російського повномасштабного вторгнення Таміла служила у відносно тиловому підрозділі, однак через кілька місяців її відрядили в гірсько-штурмовий батальйон, де не вистачало медичних працівників.
– Бригада тоді воювала на Херсонщині, наші хлопці штурмували посадки, звільняли територію, тому були великі втрати. Я їздила на евакуацію поранених, ми часто потрапляли в сектор вогневого ураження ворога, пригадую, як одного разу відпрацював російський танк. І хоча хлопці заспокоювали, що снаряди вибухають далеко, все одно було страшно. Найчастіше допомогу пораненим доводилося надавати прямо в машині на ходу – накладати турнікети, полегшувати біль, зупиняти кров при відірваних кінцівках. Усе робилося на адреналіні, під стресом, і я часто не пам’ятаю ні імен, ні навіть облич тих перших хлопців, котрих рятувала. Був такий випадок на Оріхівському напрямку – бійцю вибухом відірвало частину лівої руки. Ми веземо його в машині, я надаю допомогу, а він кричить, що в нього болить палець на відірваній руці і аж корчиться від болю. Ми врятували його, довезли в лікарню… А через два роки, коли я була в справах у місті, до мене підійшов і привітався хлопець: «Добрий день!» «Добрий день!» – відповідаю. «Ви мене не впізнаєте?» «Ні, вас так багато, у нас великі батальйони…» Тоді він повертається лівим боком, і я бачу, що в нього по лікоть немає руки. «Ви мене тоді вивезли, дякую вам!» Ми випадково зустрілися через такий час. Із ним було кілька хлопців, і вони теж починають дякувати: «Ви й мене вивозили…» «І мене…»
Перший трирічний контракт Таміли давно закінчився, але вона продовжує службу в бригаді.
– Я не жалію, що пішла в ЗСУ. Чи справдилися мої очікування? У чомусь було легше, у чомусь складніше – війну неможливо прорахувати наперед. Але я не можу сказати, що в чомусь розчарована. Дуже люблю свою роботу, до мене можна застосувати відомий вислів – хто, як не я? Тому й далі їжджу на евакуації, хоча моя теперішня посада не передбачає цього. Коли чую по рації, що в нас «300», з перших слів прокручую в голові, який може бути стан пораненого, до чого готуватися, що може знадобитися в першу чергу, скільки екіпажів готувати… На жаль, багато хлопців, котрих я знала, загинули, дехто при мені. І це дуже гірко. Особливо, коли потім переглядаєш фотографії з цими бійцями…
Сину Таміли зараз 15 років, він вчиться в Києві. Поки мама на війні, вихованням займається тато.
– Але ми на постійному зв’язку, не було ще жодного дня щоб не спілкувалися. І всі мої відпустки від першого до останнього дня проводимо разом. Син уже вищий за мене, він завжди зустрічає й проводжає мене з квітами. Те, що син далеко, важко для мене. Та ще й у такому підлітковому віці, перед дорослим життям, коли особливо хочеться бути поруч і пояснити правильні, важливі речі… Усі ці 5 років у ЗСУ для мене як жінки й матері були непростими, а іноді дуже важкими. Війна – це, мабуть, найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 5 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього, тільки б йому не довелося воювати…
P.S. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада вітає всіх військовослужбовиць ЗСУ, всіх українських матерів із сьогоднішнім святом – Днем матері!
