23 липня відбулася історична подія для українського фехтування – шпажистка Влада Харькова перемогла у фіналі чемпіонату світу та вперше за 22 роки здобула для країни золото.
Після звитяги Влада відповіла на питання Tribuna.com та поділилася своїми емоціями.
– Це ваша перша медаль ЧС у кар’єрі – і одразу золота. Чи очікували перед турніром, що він складеться настільки успішно?
– Знаєте, я за свою кар’єру зрозуміла, що очікування вбивають. Вони не дають насолоджуватися тією реальністю, яка в тебе є сьогодні і в цей момент. Для мене найважча ментальна робота – відмовитись від будь-яких очікувань. Просто бути в моменті та в моменті робити те, що маєш – і робити максимально добре.
Я не можу сказати, що я не чекала цього. Я 20 років працюю саме над тим, щоб досягти такого результату. Я вірила зі самого дитинства, що цей момент настане. Це просто для мене було питанням часу – коли саме це трапиться. Я дуже щаслива, що це трапилось цього разу на цих змаганнях. Моєму щастю немає меж.
– У чому секрет перемоги над лідеркою світового рейтингу у півфіналі?
– Секрет дуже зрозумілий. Це, власне, чітка підготовка і розуміння, з ким ти фехтуєш та чого очікувати від цієї людини. Це така інтелектуальна гра – що ти можеш запропонувати їй і що вона може запропонувати тобі. І втілення цього плану в життя.
Ми з нею вже зустрічалися декілька разів, я у неї вже вигравала. Ми проговорили з тренерами, якими можуть бути сценарії. Я це все мала в голові. Для мене найголовнішим у цьому поєдинку було максимально проявити себе та спокійно показати своє фехтування.
– Що відчували після виходу у фінал? Були задоволені вже цим результатом чи навпаки намагались налаштувати себе виключно на золото?
– Коли я вже вийшла у фінал, то мої сили, знову ж, були направлені на те, щоб не очікувати чогось. Щоб не радіти чомусь, що вже є. Тобто бути максимально в моменті, тому що я розуміла – змагання не закінчені, а попереду ще дуже важливий бій.
Думки про те, «що було і що може бути» – вони дуже енергозатратні. Мені просто хотілося продовжувати бути в стані прийняття та вільної голови, тому що це дає найкращий результат.
– Яку зі сутичок виділили б ви? З ким було найскладніше?
– Неможливо виділити якийсь конкретний бій, тому що починаючи з першого поєдинку було дуже складно. Тому що це величезна відповідальність. Звичайно, я розуміла, що кожен поєдинок є дуже важливим – і я відповідно готувалася до всіх них рівномірно.
– Це перше золото ЧС для України з 2003 року. Які загалом емоції та кому присвячуєте цю перемогу?
– Знаєте, коли читаю коментарі, слухаю своїх друзів та приймаю привітання, то мені це настільки додає ще більшої радості від перемоги, що просто важко описати словами. Тому я б, напевно, хотіла просто подякувати, звичайно, батькам – це мудрі люди, які вірили зі самого початку та пройшли зі мною весь цей шлях.
Також, звичайно, моїм тренерам, Міністерству спорту, Федерації фехтування, всій фехтувальній родині. І нашим захисникам, без яких було б неможливо брати участь на цих змаганнях, які боронять нашу країну та дають нам можливість боротися на своєму полі бою. Дуже вдячна всім, хто був причетним до цієї підготовки та хто посприяв цьому результату.
– На жаль, не без негативу – на цей ЧС були допущені росіяни. Чи впливало це якось безпосередньо на вас та яка ваша позиція стосовно цього рішення FIE?
– Це для нас не було якоюсь несподіванкою, тому що ще на минулому ЧС їх вже почали допускати і вони вже фехтували у команді. Ми велику роботу над собою провели за цей рік, щоб це нас ментально не розхитувало. Тому що, звичайно, це на нас має великий вплив. Дійсно дуже складно вимикати всі емоції, коли навіть просто стоїш з ними поруч.
Це впливає, але розуміємо, що також мотивує нас ще більше – прославляти нашу країну, підіймати прапор України, співати гімн.
А також чітко і голосно всьому світу нагадувати та розповідати, що відбувається в Україну, що війна продовжується і що наскільки важливо мати чітку позицію щодо цього.
Наша позиція дуже зрозуміла – ми, звичайно, проти цих ганебних рішень. Намагаємось всіма можливими методами змінити це: збираємо підписи, пишемо листи та скарги, спілкуємося зі ЗМІ та іншими спортсменами, робимо плакати, говоримо.
Але, на жаль, маємо те, що маємо. Проте ми все одно продовжуємо вести свою боротьбу та показувати світу, що ми – незламна нація.
