Троїсті музики скрипка, баси і цимбали. Кінець 1930-х років. Фото Яноша Манга, Museum-digital
Посеред кімнати кілька пар танцюють чардаш. В одному кутку стоять він і вона, один навпроти одного, крутяться й підстрибують на місці, аж раптом – вигукують, хапаються руками за шиї й починають шалено крутитись: зупиняються й знову обертаються назад. Як тільки вони вдосталь накрутяться, знову починають підстрибувати на місці. Посередині танцюють дві пари разом. Тримаються руками за шиї й стоять на місці, похитуючись. Потім найстарший із танцюристів, вочевидь ведучий у танці, вигукує, й усі починають обертатися вліво, аж поки не темніє в очах. Спідниці розвіваються, дівчата ніби не торкаються ногами підлоги. Раптом – крик, і коло зупиняється. Танцюристи притупують ногами й знову коло крутиться назад. Знову зупинка, знову крутяться на місці, й так протягом пів години під одну й ту ж однотипну музику.
Під час перерви випивають кілька келихів вина чи горілки й знову йдуть у танець, який стає дедалі шаленішим. Не дивно, що танцюристи розпалюються настільки, що змушені охолоджуватись прогулянкою на свіжому повітрі.
Часом починають хоровод, схожий на південнослов’янський танець. Кілька танцюристів утворюють коло й починають обертатися вправо й вліво, запрошуючи нових танцюристів та танцюристок до кола, поки не починає танцювати вся корчма. Але найулюбленішим для них залишається чардаш, який вони постійно повторюють. Настрій наростає, рухи стають дедалі розкутішими. В такому стані легко доходить до бійок, у яких ножі в руках розпалених танцюристів стають справді небезпечною зброєю, а людське життя тут не надто цінується. Можна побачити людину у первісному, примітивному стані. Так, як вони танцюють сьогодні, можливо, так само танцювали їхні предки, коли танцем вшановували своїх язичницьких богів.
Йдемо спати, але у вухах, як настирливий джміль, дзижчить одноманітна мелодія, яка зрештою заколисує нас до сну.
Полонина Боржава
Зранку ми вирушили до хати Клубу чехословацьких туристів на полонині Боржава – поки що єдиної туристичної хати на Підкарпатській Русі. Шлях вів нас спочатку через село, потім через долину й вгору схилом пагорба через ліс із пологим підйомом протягом двох годин. Сонце припікало, рюкзаки тиснули, й ми, спітнілі та захекані, підіймалися вгору. Навіть багатство малини та суниць обабіч дороги не спокушало нас – лише коли якась гілка занадто близько звисала над шляхом, ми зривали кілька ягід.
Хата раніше стояла під Великим Верхом на 200 метрів вище, але через проблеми з водою була перенесена на теперішнє місце під гору Плай. Оскільки вона була зачинена, ми зайшли до державної молочарні, що знаходилася за 15 хвилин ходу. Молодий управитель – “пан майстер” – люб’язно запропонував нам притулок.
