У серпні 1927 року чеський мандрівник, професор, автор туристичних путівників Мирослав Карлічек у групі туристів здійснив п’ятиденну мандрівку Закарпаттям. Про це розповідає Varosh. У цю подорож він подався під час хвилі популярності відкриття туристами найсхіднішого регіону Чехословаччини – Підкарпатської Русі. Тоді «віднайдений» у Карпатах край вабив багатьох своєю «дикістю» та можливістю, як у пригодницьких книжках, відкрити загублені місця у пралісах «де не ступала нога людини». Група чеських туристів з мандрівницьким ентузіазмом рушила у подорож крізь гори й полонини, обравши пунктом відправлення селище Воловець.
Через рік, у липневому номері чехословацького журналу «Національні листи» («Národní listy») вийшла перша частина з п’яти описаної Карлічеком мандрівки. У цій публікації подаємо переклад усіх його нарисів-вражень, надрукованих під назвою «Крізь Підкарпатську Русь». Також, для кращого розуміння того, про що йдеться в тексті, що бачили під час своїх подорожей чеські «мандрівники-перешопрохідці» і, зрештою, для занурення у атмосферу життя на Закарпатті на початку ХХ століття, ілюструємо цю мандрівку світлинами й листівками тогочасся.
З Воловця до Ясіні
У кожному справжньому чоловікові прихована якась щира жага до чогось незвіданого і таємничого. Ще хлопцем він ковтав пригодницькі романи Жуля Верна чи Карла Мая, а тепер із задоволенням читає твори Зейна Грея, Джеймса Кервуда чи Джека Лондона. У нашому розміреному житті важко стати центром пригод, неможливо відправитися на полювання за скальпами лютих ворогів або мчати на дикому мустанзі преріями на берегах Влтави. Тому багато хто шукає розради у туризмі, прагнучи вирватися зі сірого буденного життя, шукаючи далекі та невідомі краї. Наша Республіка має чудові місця, де мандрівник є ще рідкісним винятком, де у пралісах й прихованих долинах турист може відчути себе першовідкривачем, що вперше ступив на невідому землю.
Ми вирішили податися в край дикої природи – на Підкарпатську Русь. І сподівання нас не зрадили. Хоча ми й не повернулися з ведмежими шкурами на плечах чи скальпами людожерів за поясом, все ж знайшли там природу у всій її первісній красі та дикості. Знайшли там народ, не зачеплений культурою, який у віддалених куточках, за десятки кілометрів від найближчої станції, живе так, як і його предки століття тому.
Ми навчилися поважати сотні, тисячі наших людей, які в складних умовах виконують свою роботу заради блага того убогого народу, часто без визнання й без належної винагороди. Сюди варто було б відправити тих, хто вважає кожне маленьке містечко дірою, де неможливо жити. Вони б навчилися цінувати те, що дає їм їхнє місце роботи.
Можливо, у період підвищеного зацікавлення найсхіднішою частиною нашої Республіки кілька нарисів, зроблених під час подорожі з Воловця до Ясіні, яку ми здійснили у серпні 1927 року, будуть вам цікавими.
Сама собою така подорож є доволі складною. Щоб дістатися до східного кордону нашої держави, потрібно подолати понад 1000 кілометрів. Єдиний прямий рейс – нічний швидкий потяг о пів на другу ночі. Він переповнений, і тут справді можна спостерігати людську егоїстичність у відмові поступитися місцем. Зрештою, ми знаходимо місця і, змучені, хитаємо головами з боку на бік у задушливому вагоні. Рятунком стають перші промені ранкового сонця.
Дорога стає цікавішою. Ваг (найбільша річка Словаччини. Тут і далі – примітки перекладача) шумить своєю піснею біля колій. Ми бачимо Велику й Малу Фатру, шукаємо у ранковому тумані притулок на Клачанській Магурі, проїжджаємо вузьку долину під Соколом біля Кральован й в’їжджаємо у ширшу долину Ружомберка. За Ліптовським Мікулашем (місто в Словаччині) ми вже не відходимо від вікон. На півночі, в сяйві висхідного сонця, блищать кам’янисті схили Ліптовських Холів. Поруч із ними з’являється могутній Кривань – охоронець Високих Татр.
