Жінка з люлькою на Волівській (нині Міжгірській) Верховині, 1929 рік. Фрагмент фото Вацлава Фабіана. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republika
Дорога вела нас долиною через п’ять сіл із однаковою назвою – Колочава (Вишня, Нижня й т. д.). На краю першої Колочави нашу увагу привернуло особливе рівномірне гупання, яке долинало з маленької хатини біля потоку. Вода з потоку була спрямована жолобом до водяного колеса, яке піднімало два великі дерев’яні бруси, схожі на молоти.
Під цими брусами у міцній огорожі з кілків переверталася вовняна гуня, по якій молоти били безперервно. Ми зрозуміли, що це діяло валило (дерев’яна діжа, в яку з великою силою падає потік води), подекуди такі ще можна знайти у Бескидах. Вовняні покривала спочатку тчуть як широкі полотна з бажаним кольором і візерунком. Потім їх кидають у валило, де вони збиваються до такої міри, що структура плетіння стає майже непомітною.
У Колочаві ми вперше побачили дерев’яний храм – церкву. Це цікава споруда з красивим дерев’яним ламаним дахом й дзвіницею трохи осторонь. У наступній Колочаві ми також побачили таку ж церковцю.
