Літній дитячий чи підлітковий табір – добра суспільна традиція, бо ж у період, коли в дітей немає школи (читай – організованого за розкладом дня), це – справжній порятунок для батьків від зайвих клопотів, а для дітей – від залипання в девайсах. Таборів таких нині – до кольору, до вибору. Лише на Закарпатті влітку проводять кілька сотень кемпів за різними напрямками: від ІТ, вивчення іноземних мов – до театральних. Передбачається, що тут дитя зайняте чимось корисним упродовж 10-14 днів: його годують, розважають, водять на екскурсії в гори, в басейн…
Але що, коли в таборі ти маєш усе організувати собі сам: від умов проживання – до їжі, миття і, зрештою, розваг? Тобто, поставити намет, аби не здуло вітром та не затопило в грозу, облаштувати кухню, де почергово готувати сніданки-обіди-вечері, місце для ватри, аби увечері отримати емоційну розрядку… При цьому ще вивчати картографію, піонірку (в'язання вузлів), спробувати переночувати в лісі без намету, пройти 20 кілометрів хребтом із важким наплічником. А головне – вчитися творити команду, бо гуртом – завжди легше! Саме так діють табори Національної скаутської організації України «Пласт» – вони базуються на самозарадності та стійкості, якої мають навчитися підлітки, облаштовуючи комфортний простір навколо. На такому побувала кореспондентка Укрінформу.
Гасло табору “Кивайся, помалі, а фурт” – на закарпатському діалекті означає “Рухайся, повільно, але постійно”
ТАБІР НА УЖГОРОДЩИНІ “ГЕЙ, ПЛАСТУНИ”
Щоб такий табір відбувся, важливі дві умови. По-перше, щоб стати учасником будь-якого пластового табору в Україні чи за кордоном (нині пластові табори за співпраці із тамтешніми скаутами відбуваються також у Словаччині, Польщі, Німеччині, Італії, Нідерландах та навіть у Фінляндії), дитина чи підліток має належати до Національної скаутської організації «Пласт». Упродовж року пластуни готуються, отримують певні знання, а вже на таборі проявляють здобуті навички та набувають нових.
Друга умова – понад десяток дорослих мають стати волонтерами й організувати програму, знайти фінансування (коштують пластові табори, зазвичай, утричі дешевше за комерційні), забезпечити продуктами та реманентом, домовитися про трансфер… Волонтери найчастіше для цього жертвують літньою відпусткою і проводять ті самі заповітні вільні від роботи два тижні в лісі також із певною мотивацією – вкластися по максимуму, аби з цих дітей згодом виросли добрі громадяни, які розумітимуть силу доброго діла, суспільної користі й активної громадянської позиції. А в дітей спрацьовує усвідомлене бажання стати кращою версією самого себе.
Табір, на якому ми зустрічаємось, відбувається на Ужгородщині. Це велика галявина під буковим лісом, поруч є потічок і джерело з достатнім дебетом питної води. Табір – окружного рівня, тобто на ньому зібралися пластуни лише із Закарпатської області. На сьогодні це представники восьми містечок та селищ, де діють осередки «Пласту»: Ужгорода, Мукачева, Берегова та Хуста, а також Довгого, Тересви, Буштина й Коритнян. Називається табір «Гей, пластуни!» – за першими словами гімну закарпатських пластунів, написаного сто років тому в період Чехословаччини та зародження Пласту на Закарпатті.
ТАБОРУЮТЬ УПЕРШЕ З ЧАСУ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Комендантка табору, пластунка Людмила Лівак каже, що закарпатські пластуни мають таку можливість не щороку – останній раз збиралися разом ще до повномасштабного вторгнення, у 2021-му.
Комендантка табору Людмила Лівак
– За ці три роки на Закарпатті утворилися нові осередки, пластунів стало значно більше. Тож є потреба потаборувати усім разом, перезнайомитися та здружитися, заодно вишколити і дітей, і нових дорослих виховників, – говорить вона.
Додає, що пластовий табір для дітей є виховно-вишкільним, і це – поштовх до зростання.
– Тобто це не робиться задля розваг чи фану, виключно для відпочинку дітей, а для того, аби вони отримали тут нові знання та вміння: як жити на природі, в’язати вузли, будувати таборові споруди, надавати першу меддопомогу тощо. А ще для дітей це певне змагання за першість – ми відзначаємо тих, хто найкраще проявив себе за ці два тижні таборування. Для них це дуже важливо, це визнання в пластовому середовищі і мотивує працювати, – каже співрозмовниця.
А проявити себе тут можна, зробивши добре діло. Наприклад, допомогти другові донести дровеняку з лісу чи баклажку з водою, виявити ініціативу – зробити самому корисну річ, вирішити проблему або зорганізувати для цього свою команду – чи добру пластову поставу завдяки сумлінності, пильності, доброзичливості, врівноваженості, точності.
У пластунів це називається «точкування», за кожне таке відзначення підлітки отримують стрічку певного кольору. Її можна носити на однострої, або ж на своїй пластовій палиці. Таким чином твої досягнення одразу видно.
УДЕНЬ – БУДІВНИЦТВО Й НАВЧАННЯ, УВЕЧЕРІ – ВАТРА
Із чого ж складається пластовий табір? Спочатку діти його будують – у перший день розставляють намети, організовують кухню й туалети. Аби працювала кухня, треба викопати яму для вогню й накрити її залізною решіткою, поруч злагодити дровітню й наносити і вкрити від дощу дрова, неподалік викопати ями для відпадків, облаштувати місце для миття посуду та рукомийник. Має бути й зв’язаний спеціальним способом із палиць стіл, на якому нарізають овочі для страв. Туалети (у пластунів – це лятрина, українські скаути мають свій сленг) діти також облаштовують та обслуговують самі. Для цього викопується яма, робиться зі зв’язаних палиць «сидіння», ставляться пакети для сміття й тримачі для туалетки. Звісно, лятрина маскується в лісі, як правило, темною цератою чи тентом. Далі протягом табору щоранку, а за потреби – й увечері, чергові засипають лятрину золою.
У наступні дні пластуни облаштовують собі місця для купання – перегачені калабані на потічку. А ще – душі: щось схоже на пляжні, зі шторками. Аби вони запрацювали ввечері й там була тепла вода, вдень комусь її треба наносити в баки. Це підлітки також роблять самі – за порадами й підказками дорослих виховників чи інструкторів.
Найбільш урочистий момент будівництва – це, звісно, встановлення щогли. Для цього пластуни в лісі добувають сухе рівне дерево висотою від 20 метрів. Часом воно вже лежить – тоді треба лише обчистити і донести, а якщо ще не звалене – рубають чи спилюють, зачищають від кори і так несуть. Далі викопують яму та встановлюють саму щоглу. Щоранку й щовечора біля неї збирається весь табір у пластових одностроях, хорунжі піднімають синьо-жовтий і червоно-чорний прапори та спускають їх.
Завершується велике будівництво на таборі тим, що зводять браму – конструкцію з 6-10-метрових колод, зв’язаних міцно таким способом, щоб на них та під ними могли вміститися всі учасники для загального таборового фото. А в нашому випадку – це сотня людей.
Крім будівництва, учасники щодня готують для себе й старшини їжу. Як правило, для цього працюють чергові гуртки – біля шести осіб, яким треба наносити дрів, води, почистити овочі, приготувати суп, гарнір та м’ясо, салат і напій (лимонад, какао або ж чай). А ще треба видати всім їжу так, аби лишилося й собі, а потім перемити і скласти кухонне начиння. Діти мають обов’язкові заняття з піонірки й табірництва (саме тут новачків навчають робити все – від простих до складних конструкцій), час на особисту гігієну, вмілості за інтересами (лучництво, мистецтво чи співи), активні теренові ігри з ролями.
Купальська ватра
Марена
Ну і, звісно, щодня усі чекають вечірньої ватри – це той момент, коли можна порозважатися, пограти в соціальні й смішні ігри, поспівати пісень під гітару. Загальні ватри, як правило, бувають не щодня, їх чергують із більш камерними вогниками для меншої кількості людей. А ще – роблять тематичними. На цьому таборі в один із днів, наприклад, була купальська ватра, де підлітки відтворювали народні традиції з виготовленням Купайла та Марени, плели віночки, згодом дівчата пускали їх на озеро, хлопці пірнали й діставали, а потім стрибали через вогонь!
Хороводи біля купальської ватри
ДЕНЬ ІЗ ВІЙСЬКОВИМИ – ТАК ВИХОВУЮТЬ ПОВАГУ
Подія, на яку всі чекають на таборі, – мандрівка в гори з ночівлею. Для цього треба наперед прокласти маршрут, сформувати меню, зібрати учасників, продумати, як усіх поселити, щоб вистачило місць у наметах, обрати місце для ночівлі біля джерела та дрів… Ну й пройти понад два десятки кілометрів із важкенькими наплічниками під палючим літнім сонцем. Добряче випробування й фізичних, і моральних сил. Аби всі його пройшли, провідники вкладають іще більше своїх. Звісно, компенсують усе неймовірні карпатські краєвиди хребта Пішконя, безлюдного у цей час.
Ніч в горах під час мандрівки через хребет Пішконя
Окремо на таборі виділяють день для зустрічі з військовими. У значної більшості закарпатських пластунів хтось із батьків чи рідних на війні. Є діти, у яких загинув батько, старший брат… Мукачівські та пластуни з Тересви постійно волонтерять для поранених у шпиталях та лікарнях, кожен осередок проводить ярмарки для ЗСУ й організовує збори для знайомих військових. Тобто, пластуни тісно спілкуються із захисниками, так виховується повага та розуміння їхньої роботи.
У колаборації з Національної гвардією в Ужгороді до пластунів приїжджають інструктори, які навчають такмеду, навичкам стрільби з пневморушниці, управління дронами та радіозв’язку, маскуванню… Вражає, що нацгвардійцям, які на ротації в тилу показують підліткам, як накладати турнікет чи правильно цілитися з рушниці, так само цікаво дізнатися, як облаштований пластовий табір. Майже всі військові, зітхаючи, зізнаються, що коли були малими, у них такого досвіду не було…
“ХОЧУ, АБИ В УКРАЇНІ ЗРОСЛО ПОКОЛІННЯ СИЛЬНИХ”
Юрій Сарваді волонтерить як виховник на пластових таборах уже добрий десяток років. У Пласті виросли його власні діти, а разом із ними – десятки інших у Хусті, колись – столиці Карпатської України, а зараз – місті-оплоті московського патріархату в регіоні. Юрій навчає хлопців табірництву й картографії, лучництву, готує з ними на кухні човлент (традиційна багатокомпонентна страва закарпатської кухні) і допомагає в 37-градусну спеку добудувати браму тим, хто спочатку процесом захопився, а потім робота «підвисла».
Пластун Юрій Сарваді
Цікавлюся, що його мотивує щороку вкладатися в дітей.
– Я керуюся тим, чим свого часу лорд Байден Пауел (англійський офіцер, засновник світового скаутського руху, – ред.), а згодом – основоположники Пласту доктор Олександр Тисовський, Петро Франко та Іван Чмола. Хочу, аби в Україні зросло сильне покоління хлопців і дівчат, які будуть достатньо витривалими фізично й морально, матимуть міцну духовну опору та будуть мотивовані будувати і захищати державу в майбутньому. Нізвідки вони не візьмуться, аби така молодь в Україні росла, потрібно вкладати у неї свої знання, сили, час і ресурси. Я знаю, чому це важливо, і тому готовий працювати з дітьми та передавати їм свій досвід. Водночас, надзвичайно приємно – бачити, як у дітей, які звикли до комфорту й простих рішень із пелюшок, з'являються навички пристосовуватися до умов, у яких опинився, ефективно діяти, не нити, приймати рішення та будувати роботу. Так зростають майбутні лідери та провідники суспільства, – каже Сарваді.
“ТУТ – СОТНЯ ЛЮДЕЙ, І У ВСІХ ОДНАКОВІ ЦІННОСТІ”
Цих майбутніх провідників добре видно вже тепер – як правило, це саме ті підлітки, які під час табору збирають найбільше «стрічок»-відзначень. Укрінформ із дозволу батьків поспілкувався з деким із хлопців та дівчат.
Марічка Крічфалуші
Про пластунку прихильницю Марічку Крічфалуші, яка щойно долучилася до Пласту, на таборі знають усі дорослі – за постійне волонтерство вона має нагороду від генерала Залужного. Утім, дівчина цим фактом абсолютно не хизується перед однолітками.
– Я не можу не волонтерити, бо і тато, і мама постійно цим зайняті. Приходжу зі школи – і помагаю плести мамі сітки, або татові на складі. Звісно, приємно, що мою роботу помітили, але я і без цього б її робила, і продовжуватиму. Ви, до речі, знаєте, що моя мама придумала для військових таку маскувальну сітку, що їх під нею не бачать російські дрони? Приїду з табору – плестиму з нею, – каже Марічка.
Додає, що на пластовому таборі їй найбільше подобається середовище.
– Тут – не як усюди. Усі свої, на одній хвилі. Це рідкість, коли є сотня людей, і у всіх однакові цінності, у школі чи в місті серед однолітків – не так. Мені дуже сподобалося готувати на відкритому вогні – я досі ніколи цього не робила, ще – митися в калабані, мандрувати горами. Напевно, найяскравіше враження – ніч у лісі в рамках здачі вмілості «Два пера» (пластова вмілість, що стосується життя в природі та передбачає ночівлю в самотужки облаштованому укритті-шелесті, – ред.). Спочатку думала, що очей не зімкну зі страху, але потім незчулася, як заснула і спала, як дитина. Тепер дуже горда собою, що зважилась, – каже дівчинка.
ДОБРИЙ ДОСВІД ІЗ КОМУНІКАЦІЙ
Пластун розвідувач Павло Плиска бере участь у таборі не зовсім як учасник: він виконує свої завдання в підстаршині, є інструктором із певних ділянок для дітей. 16-річний Павло навчає 12-річних хлопців і дівчат табірництву та картографії, готує з ними їжу, ночує в лісі, а ще – проводить ватри.
Павло Плиска
– Це мій п’ятий пластовий табір, вдруге я в підстаршині. Щоразу чекаю цього часу влітку, люблю пластові табори, бо щоразу це – вихід із зони комфорту. Це стосується як побуту, так і психологічних моментів, адже ти опиняєшся на певний час у одному просторі з людьми, з якими доводиться дуже близько спілкуватися. Захоплюєшся одними, розчаровуєшся в інших, – щоразу так. Переосмислюєш стосунки з тими, кого добре знав: коли ви опиняєтеся на одному квадратному метрі і ділите його протягом 10 днів, бачиш цю людину наскрізь, як і вона тебе. Тут люди розкриваються, показують себе із дуже цікавих ракурсів. Тож це – добрий досвід із комунікацій, який мені стає в нагоді у позатаборовому житті. Я вмію знаходити підходи до людей у різних ситуаціях. На таборах також здобув дуже багато знань і навичок, які б деінде не надбав. Я не боюся жодних пригод: будь-яку перепону після цього сприймаєш не як проблему, а як завдання, і шукаєш йому вирішення. Це також дуже цінні навички в сучасному світі, який швидко міняється, так ти вчишся швидко пристосовуватися до нової реальності, – говорить Павло.
Пластуни складають присягу на вірність Богу й Україні
“ЧАСОМ ПОРІВНЮВАЛА ЦЕ З УМОВАМИ НА ФРОНТІ”
Пластунка прихильниця Аліса Прищепова на таборі складає свою пластову присягу: особливий церемоніал для кожного пластуна, коли на українському прапорі підліток дає обітниці робити все, що в його силах, аби любити Бога й Україну. Аліса разом із сім’єю у 2014 році виїхали з Дебальцевого, у 2022-му евакуйовувалися з Києва, а у 2025-му повернулися до України після кількох років проживання в Польщі. Саме там дівчина долучилася до Пласту, бо потрібне було українське середовище.
Аліса Прищепова
– Я вперше на таборі, де живуть у лісі у наметах. Важко не було, я загалом, живуча, до того ж, раніше часто проводила літо у бабусі в селі, – каже дівчина. – Тут хотіла познайомитися із закарпатськими пластунами, влитися в середовище.
Загалом, додає, на таборі весело і цікаво: “Тут – круті люди, ти готуєш із ними їжу на вогні, живеш у наметах, п’єш із однієї пляшки та їси з однієї миски. Це класний досвід. Навіть та ж фізична робота зближує людей”.
Аліса розповідає, що під час купальської ватри мала відчуття причетності до чогось надзвичайного, а найбільше зайшла смуга перешкод, де потрібно було повзти по болоту.
– Ми з друзями настільки вийшли із зони комфорту, що пройшли ту смугу кілька разів. Хоча чула від багатьох дівчат, що їм важко дається цей вихід – без своєї бульбашки, благ цивілізації, гаджетів, коли треба збирати дрова та самим готувати їжу. Це виснажує і фізично, і морально. Я сприймаю це як зростання над собою. Наприклад, я – вегетаріанка, але тут їла м’ясо, бо розуміла, що перебуваю в постійному русі, треба сили. В якийсь момент порівнювала це з фронтом: у тебе нема нічого крім того, що дають. Тож бери й використовуй з максимальною користю і рухайся далі. Вважаю, що зараз ми живемо в такий час, що слід бути готовим до всього. Нам треба мати такі навички, в житті знадобляться, – переконана Аліса.
Із нею важко не погодитися.
Тетяна Когутич, Ужгород, Укрінформ
Фото надані проводом Окружного виховно-вишкільного табору «Гей, пластуни!»
