Колекція футболок Езри Пастора, присвячених українським митцям. sad.pastor/instagram. Колаж: Суспільне Ужгород
Можна розповідати й про тих, кого ми ідеалізуємо з людської перспективи. Наприклад, Василь Стус був не найкращим батьком. Його листи до сина Дмитрика — важкі. Він міг написати: “Я скучив”, а далі: “Пишеш ти, звичайно, жахливо, попрацюй над цим, це жах”. Але це не применшує його значення. Він — герой, і має стояти на постаменті. Просто давайте пам’ятати, що навіть герої — живі люди.
Говорити про українську культуру треба завжди, бо українців намагаються знищити. Нам досі кажуть, що нас не існує, що ми — малороси, що нас придумав Ленін у 1922 році, що ми — суміш росіян і поляків, вигадана британськими масонами чи рептилоїдами. Тому ми маємо кричати про свою культуру, бо без української культури не буде українців. Без українців не буде України. А без України — не буде нормального світу, бо ми вже бачили, як виглядає світ без України.
Що б ви самі сказали про свою творчість?
З самого малечку я щось малював, щось придумував, завжди тягнувся до всього чудернацького. Як тільки мені в руки вперше потрапив набір кольорових олівців — усе, це був вибух, паралельна реальність. Мама виростила мене в цій естетичній реальності, бо вона дизайнерка одягу. Мама жила цим ще до мого народження і ще трохи після. І якось так вийшло, що я зростав у цьому контексті. Потім я сказав, що теж хочу створювати одяг, а мама така: “Ні, не треба. Ми вже пробували. Це не працює”. Вона казала: “Бачиш, я не стала суперуспішною модельєркою”. А я їй: “Мамо, це були зовсім інші часи. Була економічна криза, Україна ще не мала розвиненої модної індустрії, а зараз все інакше!”.
Але вона стояла на своєму: “Вчися на щось стабільне”. Я й пішов, вступив на спеціальність “Англійська мова для європейських інституцій та економіки”. Мама казала: “Отримаєш диплом, тоді й станеш дизайнером”. Але диплом я не отримав, бо почалася війна, мене не випустили з країни, і університет сказав: “Ну, все, бувай. Ми тебе відраховуємо”. І я такий: “Ну окей. За те я знаю, що тепер хочу робити”. І почав створювати одяг, досі цим займаюся, і щасливий, що саме так сталося.
Які книжки, фільми або мистецькі проєкти ви порадили б тим, хто хоче ближче познайомитися з караїмською культурою?
Якщо говорити про книжки, то, чесно, найпершою я б згадав роман Анастасії Левкової “За Перекопом є земля”. Я її просто обожнюю. Це, знаєте, такий приємний контактний зоопарк, у якому ти можеш головою доторкнутись до Криму. Бо там все знайоме, все правдиве, все впізнається. Пані Левкова писала цю книжку разом із кримськотатарськими консультантами, і це люди, яким справді можна довіряти.
Там, до речі, є навіть персонаж караїмського походження. Це не головна лінія, і його ідентичність не розкривається повноцінно, просто згадується, що бабуся у нього була караїмкою. Але вже з опису його зовнішності видно, що це не випадково. І от саме ця непроговореність теж дуже симптоматична для Криму й для історії караїмів загалом. Бо насправді зараз є багато людей, у яких 1/2, 1/4, 1/8 караїмського коріння, але вони про це не знають. Вважають себе українцями, росіянами, білорусами, поляками, ким завгодно, тільки не караїмами, бо ми страшенно асимілювалися свого часу.
