“У Севастополі біля блакитного моря цвіли червоні маки, виднівся Херсонес”. Фото з особистого архіву Іванни Коболєвої
Але факти такі: ми не сповідували іслам, тому не стали частиною народу кримських татар. Ми залишилися караїмами, бо тоді сповідували караїмізм. Як народ ми зібралися десь у алтайському пратюркському лоні. Є теорія, що саме там зародилися всі тюркські народи. І десь по дорозі до Криму ми взяли з собою караїмізм. Є версій багато, але точних даних немає, бо багатьох наших лідерів протягом історії просто “затирали”.
Через те, що ми були “не свої” нам забороняли ночувати в Бахчисараї. Тож ми оселилися в Джуфт-Кале. Зараз це місце називають Чуфут-Кале, тобто “єврейська фортеця”, але це назва вже після першої хвилі російського імперіалізму. Насправді “Джуфт-Кале” з караїмської означає “подвійна фортеця”. Це печерне місто, і там досі росіяни водять екскурсії, кажучи: “Отут жили кримські євреї”. І завдяки цьому з’явилося ось це Джуфт-Кале, що нам не можна було ночувати в Бахчисараї, тому що влада Кримського ханства переживала, що ми етнічно змішаємося з кримськими татарами і тоді не буде ось цього розділення і все.
А тоді нам дозволили повернутися до Бахчисараю, бо ми класні. Ми розбиралися в економіці, займалися господарством, добре воювали, завжди були серед інтелігенції. І навіть сьогодні це помітно серед кровних караїмів. Але при цьому нас досі не впускають у “тусовку”, бо ми — караїми. Не кримські татари.
Що ви пам’ятаєте про свого прадіда, який був кримським караїмом?
Він був мовчазним. Дуже мало говорив. Був травмованим і це було дуже помітно. Його звали Лука Очан. Народився у 1910 році. Наскільки ми зрозуміли, коли він був маленьким хлопчиком, у дім його родини в Криму прийшли революціонери. Ми підняли архіви в Кезлеві, і з того, як він сам згадував, родина жила дуже багато. У нього й поведінка була відповідна — багато жестів, звичок, манер. Він поводився як людина, що виросла в домі з прислугою, умовно кажучи.
Коли на територію Криму прийшла радянська революція, у їхній дім завалилися революціонери й розстріляли всю родину в нього на очах. Його помилували, бо був маленьким — йому було щось близько восьми чи десяти років. Ще не вбили його старшого брата. Згодом прадіда посадили на перший-ліпший потяг і цей потяг привіз його до Горлівки на Донеччині. Там він виріс, знайшов собі дружину. А старшого брата відправили на північ Росії у трудовий табір.
