Кримський караїм Лука Очан, прадід Езри Пастора. sad.pastor/instagram
У Горлівці мій прадід виріс. Єдине, що він про себе знав — це ім’я та прізвище: Лука Очан. Він не знав, хто його виростив. Просто якісь люди. Неясно, родичі це чи просто добрі люди. Вони доростили його до 14 років, а тоді сказали: “Все, ти вже спроможний щось робити, можеш йти”. І він пішов працювати в шахту. Наскільки я розумію, він не добував вугілля, а займався тим, що вибивав і ставив величезні дерев’яні балки. Займався цим 14 років.
Потім одружився з українкою і в них народилося аж шестеро дітей. Коли народився, здається, другий чи третій, вони пішки пішли з Горлівки в село Дмитрівку, що в Кіровоградській області. Було багато страждань, але врешті вони переселилися, осіли й там жили. З того, що я знаю, то прадід дуже багато читав. Настільки багато, що прочитав усі книги, які були в бібліотеці Дмитрівки. І коли моя мама їздила до нього в дитинстві в гості, він брав її з собою і вони ходили в сусіднє село в бібліотеку, бо там ще були книги, яких він не читав.
Потім він працював теслею. На всю Дмитрівку і на сусіднє село зробив усі меблі, які тільки там були. Таким прадід і помер — тихим, розумним і спокійним.
Що для вас зараз означає бути караїмом?
Саме зараз бути караїмом для мене — це велика, невдячна відповідальність. Тому що мені боляче від того, що караїми про себе не говорять. Мені боляче, що караїмів стає все менше, і караїми тільки на це жаліються, але нічого з цим не роблять. Мені шкода, що караїмська громада вміє тільки просити щось у держави, але навіть базового — того, що потрібно зробити, щоб хоча б щось отримати від держави, вони не роблять.
І загалом, проблема караїмської громади зараз у тому, що це люди 40–45 років, які повністю закрили це ком’юніті й зробили його абсолютно резистентним до нових людей — тих, які справді горять, які намагаються зробити щось краще для караїмського народу. Тому що в цій спільноті вже все змішалося, і там дотримуються етнорелігійного підходу до визначення караїмства. Але відкрито — так, вони вважають, що караїмом можна бути або за кров’ю й обов’язково сповідуючи караїмізм, або, якщо не за кров’ю, то ти хоча б повинен прийняти караїмізм.
Тому для мене зараз бути караїмом — це те, з чим я народився, те, з чим я помру, і те, що мені потрібно нести. Іноді буває важко, проте я продовжуватиму це нести.
Як часто ви їздили до Криму до 2014 року? Що вам звідти особливо запам’яталося?
Востаннє я був у Криму влітку 2013 року. Мені пощастило потрапити на останню літню зміну в “Артеку” до окупації. І хоча я ненавиджу “Артек” не як табір, а за саму його концепцію, бо, як на мене, це ілюстрація брехливості радянської системи. Адже головна тема “Артеку” — це інтернаціональність. І умовно вони завжди святкували, що от ми, “Артек”, збираємо українців, росіян, удмуртів, узбеків, туркменів, ефіопів, ми всі дружимо, ми всі класні. Але все це було просто фасадом, за яким ховався етнічний терор, де росіяни завжди були титульною нацією.
Але попри все, я вірю в “Артек”. Я люблю його не за те, чим він був, а за те, чим він може стати в наших руках. Насправді мені дуже хотілося би після повернення Криму взятися за “Артек”, якби була така можливість, і створити те, чим він мав би бути з самого початку — просто спокійне місце, де діти можуть бути дітьми. Це насправді дуже просто. Від табору більше й не треба.
