Замок “Ластівчине гніздо” в Криму. Getty Images
Є ще одна крута річ у драфті цієї нової автономії. Там є пункт, що в усіх державних установах Криму щонайменше третина співробітників має бути представниками корінних народів, і це мені дуже імпонує. Це про недопущення дискримінації на своїй же землі. Це захист тих, кого найбільше утискали.
Мені це важливо не тільки тому, що я сам, умовно, можу юридично довести свою приналежність до корінного народу. Це, звісно, плюс, але я виступаю за всіх. І хочеться, щоб українське суспільство більше замислювалося: “А мій погляд на Крим точно не нагадує імперський?” Бо іноді мені здається, що українці часом дивляться на Крим так, як Росія дивиться на Україну. В коментарях під постами, особливо у Facebook, часто можна побачити страшний, такий щільний, імперіалістичний настрій. Так, це українська земля, у контексті того, що Крим — частина України. Але, будь ласка, ми теж українці. Це треба памʼятати.
Я впевнений, що ключ до всього — в освіті. От, наприклад, коли я вчився у школі, на уроці про історію депортації кримськотатарського народу було присвячено один абзац в підручнику. Моя дівчина на три роки молодша від мене, і в них уже був окремий параграф. І я такий: “Ого, це прогрес”. Але абзацу чи навіть параграфа мало, аби пояснити, який жах тоді стався. І нам ніколи не говорили цифри. Я працював над проєктом, присвяченим депортації. За інформацією Меджлісу кримськотатарського народу, тоді було депортовано 423 100 кримських татар. З них — понад 100 тисяч загинули дорогою або протягом року після виселення.
Це — чверть народу. Їм забороняли повертатися. Караїмів теж депортували, але, як я це називаю, “бархатно”. Нам казали: “Виїжджайте”, давали нормальні вагони. Найбільший дискомфорт — те, що треба було їхати, умовно, стоячи. Але нас не вивозили так далеко. Караїмів вивозили переважно на середню смугу Росії — до Татарстану, іноді до Башкортостану. Це не так далеко, як в Узбекистан чи Таджикистан, куди вивозили кримських татар. І нам дозволяли повертатися.
Як ви гадаєте, чи є певна ментальна чи культурна схожість між Кримом і Закарпаттям?
Так, є, але залежить від народу. Наприклад, кримські татари відомі тим, що завжди запізнюються. Це вже як культурна особливість. Якщо якась подія, де має бути багато кримських татар і хоча б один караїм, то її умовно ставлять на 11:20, а починається все о 12:00 чи навіть о 12:30. Ну бо це кримські татари. А от караїми — навпаки. Караїми приходять раніше. Завжди.
У мене є подруга — Леніє Умєрова, вона кримська татарка. Її обміняли з російської в’язниці якраз на мій день народження, 13 вересня. Ми потім не раз зустрічалися на каву, і вона кожного разу приходила раніше за мене. А в мене постійно щось траплялося — затримки, справи, і я такий: “Це неправильно. Карай не може приходити пізніше за кримську татарку”. Це якесь порушення космічного балансу. А потім якось зустрілися вдруге чи втретє, і я прийшов раніше, а вона запізнилася на 40 хвилин. І я сиджу, щасливий: “Нарешті все на своїх місцях. Кримська татарка запізнилася, карай прийшов завчасно. Все, клас. Всесвіт відновився”.
На Закарпатті теж є своя специфіка. Наприклад, у мене побут крутиться навколо дому — не квартири, а саме дому. А це означає, що постійно потрібно вирішувати якісь питання з технікою, водою, опаленням. І от зламався бойлер. Дзвоню майстру, він каже: “Добре, я приїду завтра після обіду”. Ну, після обіду — це десь після 12:00 чи 14:00. Я чекаю, а він не приїжджає. Взагалі.
На Закарпатті “приїду після обіду” може означати будь-що. У Львові це ще якось працює: сказав, що о 12:00 — чекай десь о 15:00 або наступного дня. А тут — сказали, що завтра після обіду, а насправді це “ніколи”. Але мені подобається ця розміреність життя. І я помітив, що вона властива всім гірським або пригірським регіонам. Люди, які живуть біля гір, заземлені. Вони мають свій ритм, свою філософію: “Та все нормально”. І коли ти ловиш цей ритм, то відчуваєш, що вже в ньому, вже звик.
