22.04.2025 Uzhgorod.in Соціо, Статті 0 7 5 військовослужбовиць – про мотивацію, труднощі, бойові посади та завдання, які не розділяють за гендеромВід початку повномасштабної війни, а то й раніше в інфопростір вкидають повідомлення про примусову мобілізацію жінок. Доки одні хвилюються та міркують – інші усвідомлено обирають службу. Кількість жінок у ЗСУ перевищила 70 тисяч у січні 2025 року. Що ж спонукає їх іти до війська? Які труднощі відчувають? Як ставиться суспільство до їхнього вибору?Varosh звернуdся до 5 захисниць із Закарпаття і попросиd пояснити мотивацію служби в ЗСУ, поділитися спостереженнями про труднощі на фронті й баченням викликів на Закарпатті, та поміркувати, чи змінюється роль жінки в умовах війни.Військовослужбовиця 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Наталія Зотова, інспекторка медичної роти бригади «Хижак» при Департаменті патрульної поліції України Марія Семенюк, старша солдатка Євгенія Шилович-Бражевська, офіцерка відділу ТЦК, що займається соціальними питаннями, Інна Ковальова та старша солдатка – в минулому командирка взводу МТЗ Олена Хархаліс, – героїні цього матеріалу і героїні в житті. Сказати, що вони пожертвували своїм комфортом заради служби, – не зовсім доречно. Бо історія кожної – про вибір, вміння брати відповідальність за себе, сім’ю, та захищати рідних і державу.Наталія Зотова: “Жінки залишаються собою навіть у жахітті війни” Військовослужбовиця 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Наталія Зотова у цивільному житті керує управлінням соціального захисту населення Мукачівської міської ради. Багато закарпатців знають її і як власну кореспондентку «1+1» у регіоні. В медіа працювала до державної служби, але журналістських звичок не позбулася на фронті: відстежує новини про Закарпаття і зізнається, що вони нагадують їй про цивільне життя. Однак віддає перевагу нейтральним чи позитивним – не може сприймати спокійно повідомлення про корупцію, екологічні баталії, «ухилянтів», «липові» висновки ВЛК, «ненароджених для війни».Чоловік Наталії – офіцер, який пройшов АТО і 24 лютого 2022 року знову пішов на війну. Саме його приклад надихнув приєднатися до тих, хто носить однострій. Утім на початку було непросто: адаптація до нового ритму життя, вимог, викликів, фізичних навантажень, дисципліни, певних обмежень і скромних побутових умов. Як жінка – відчувала різні труднощі:– На полігоні мені видали чоловічу форму великого розміру, навіть спідня білизна була чоловіча. Я маленького зросту, у мене 35 розмір ноги. І от довелося закочувати рукави на флісці, на зимовій куртці, обрізати штани манікюрними ножицями. Через ці накручені «сардельки» руки не згиналися, було дуже складно рухатися. А щоб занадто великі берці не злітали з ноги, то я одягала пару шкарпеток, які були наче підколінки, і туго зав’язувала шнурівки. Потім ноги аж сині були. Це все заважало під час навчання. А ще бронежилет, каска, автомат, споряджені магазини. Підсумки мені окремо шукали і підлаштовували так, щоб вони не звисали до колін. Я мала кумедний вигляд. Мене це гнітило, але я трималася, бо в мене була дуже сильна мотивація. Я хотіла успішно пройти навчання, завершити підготовку і потрапити на схід. Я була єдиною жінкою на своєму курсі бойової підготовки і найстаршою.Завдання на полігоні не розділяють за гендерною ознакою, тож Наталія виконувала всі ті випробування, що й чоловіки. Зі стрільби мала відмінні результати, тому інструктори завжди ставили її в приклад. Нині має теплі спогади про полігон, і хоч були побутові труднощі, вони не впливали на мотивацію.Зізнається, що раніше не могла спокійно реагувати на те, як люди живуть своїм життям, розважаються під час війни. Але з часом навчилася сприймати це спокійно. Натомість зараз її дратує бюрократія, що забирає від військових час, який вони можуть провести з родиною. Переконана, що в країні, яку захищають, військові не мають почуватися тягарем, а навпаки – відчувати, що держава цінує їхній внесок у незалежність. Утім жінка відчула на власному прикладі обережне і часом негативне ставлення до людей у формі: коли проїхала потрібну зупинку дорогою до мами, жодна з машин, крім військової, не зупинилася їй.У війську до Наталії повернулося натхнення, почала писати оповідання, отримала на них схвальні відгуки. Війна змінила погляди на життя і навчила жити одним днем, а якщо й будувати плани, то на перспективу, після перемоги:– В мене все життя тепер вміщається у рюкзак і баул. Я зрозуміла, що можна виспатися у спальнику надворі під дощем, смачно поїсти з металевої миски, помитися водою з пляшки. Я можу крем для рук нанести на обличчя, а голову помити рідиною для миття посуду. Це ж такі дрібниці!Понад усе цінує миті зустрічі з рідними, особливо з чоловіком, з яким служать на різних напрямках:– Я тяжко перенесла ротацію на пункті постійної дислокації. Коли отримала чергове відрядження, дуже зраділа. Купила квитки на потяг, одразу глянула, чи, бува, не їде він через Харків. Мій чоловік воює на Куп’янському напрямку. На жаль, Харків ми оминули. Та яким було моє здивування, коли в Краматорську на вокзалі серед десятків чоловіків в однострої я побачила свого найріднішого! Він приїхав здалеку усього на один день. Це незабутні емоції! Війна встократ загострює усі почуття. І кохання також.Зараз у військовослужбовиці друга ротація, на стабпункті. Поруч – багато жінок, переважно медичних сестер, які самовіддано працюють для порятунку, збереження країни. Наталія захоплюється їхньою витримкою, професіоналізмом і тим, як у жахітті війни вдається зберігати жіночність. На запитання про те, як збільшити кількість жінок у ЗСУ та чи потрібно, відповідає:– Якщо жінка вирішила піти служити, то її вже ніщо не зупинить. Знаю з власного досвіду і досвіду тих посестер, з якими доводиться ділити воєнні будні. Мотивація у жінок дуже висока. Вдале рішення – дозволити бригадам напряму працювати з мобілізованими. Психологічно набагато легше, коли ти точно знатимеш, що потрапиш у той підрозділ і на ту посаду, яку хочеш, а також відкриті відомості про вакансії, про заробітну плату та інші переваги служби. Але мені здається, що жінки, які ухвалюють рішення приєднатися до війська, все ж більше керуються саме патріотичними намірами.Марія Семенюк: “Відповідальність жінок в тилу і на фронті така ж, як і у всіх свідомих громадян України”Патрульна поліціянтка, а нині інспекторка медичної роти бригади «Хижак» при Департаменті патрульної поліції України Марія Семенюк зізнається, що проблеми Закарпаття їй трохи складно оцінювати, бо вже два роки вона не в Ужгороді. Загалом намагається стежити за життям регіону і міста та радіє позитивним змінам:Марія Семенюк. Фото Дмитра Гайдука– Військові не відірвані від інфопростору. З позитивного, чи правильніше сказати, що мене радує, – ті містяни, які не забувають про війну: це і волонтерська робота, і різні заходи благодійні та культурні, хвилини мовчання та акції про полонених, на які виходять ужгородці, новини про те, як сім’ї з прифронтової зони знайшли свій затишок на Закарпатті, робота жінок, що чекають на своїх чоловіків з війни…Коли Марія спілкується з посестрами про наболіле, то нерідко чує про одні й ті ж проблеми: люди в тилу не завжди усвідомлюють, що відбувається на фронті. За словами військової, навіть те, що в рідному Ужгороді щодня відлунює війна похоронами Героїв, болем і відчаєм, зруйнованими долями, не всі переймаються цим:– Дратує, що є люди, які дозволяють собі сказати, ніби не відчувають війни в Ужгороді. Це при тому, що майже кілька разів на тиждень на весь центр звучить «Пливе кача», купа родин чекає з війни когось, поранені лікуються у нашій області, врешті-решт Кальварія, куди кожної відпустки приходиш, а там все більше і більше прапорів…Марія Семенюк. Фото Дмитра ГайдукаТрапляються, на жаль, і такі українці, які іронічно запитують: що ж ви там патрулюєте на фронті?! Звісно, цими словами ображають військових і нівелюють службу поліціянтів:– Мої побратими гинуть на війні, а деякі люди не можуть прийняти той факт, що поліція дійсно воює! Бо простіше всіх у всьому звинуватити. І, будь ласка, ніжні душі, вибачте мені, але я не можу спокійно дивитись на велику кількість хлопців, що не залучені у війні, які спокійно курять кальянчик на набці, вдихаючи весну. Коли приїжджаю сюди у відпустку, просто неможливо не зіставити ці дві картинки в голові. Я стараюсь уникати таких закладів, але це все одно дуже помітно. Це така якась жорстока несправедливість. Як так може бути?!На питання про те, з якими труднощами стикається жінка у війську, відповідає лаконічно: найперше – нестача фізичної сили. Дуже важливо, щоб жінки, які йдуть до лав ЗСУ, розуміли потребу фізичної підготовки, не нехтували нею. У випадку Марії допомогли попередній досвід і робота. Не завжди комфортний побут не впливає на її мотивацію:– Як би не тренувалась – все одно є ситуації, коли важко, чи моменти, які не потягнеш, і від цього нікуди не подітися. Якщо говорити про «побутові умови» чи «особливості гігієни», – це взагалі не труднощі, а, можливо, якісь тимчасові незручності, з якими при всіх сучасних технологіях не так складно справлятися.Марія Семенюк з власного архівуМарія переконана, що у жінок є така ж відповідальність у час війни, як у всіх свідомих громадян України:– Коли жінка йде на роботу до війська, її має мотивувати не тільки гарне слово «сміливість», а й розуміння, куди йдеш, для чого, з чим можеш стикнутися, і що побратими не мають бути тобі обслуговуючим персоналом.Сприйняття, ставлення у війську залежить від колективу, оточення, якості виконаної роботи й окремих осіб, на яких не варто звертати уваги. Завжди допомагає підтримка. Як не дивно, війна допомогла Марії Семенюк зустріти дорогих серцю людей:– Мої цінності за час служби не змінилися. Якраз утвердилися, так би мовити. Що переосмислила? Переконалася мільйони разів, що цінні речі – це не речі, що життя і здоров’я дуже крихкі, що слова без дій нічого не означають, а найбільша моя нагорода – це люди, які зустрічалися на життєвому шляху. Євгенія Шилович-Бражевська: “До військовослужбовиць у сучасній армії ставляться з повагою, незалежно від посади і завдань”Старша солдатка роти безпілотників Євгенія Шилович-Бражевська в цивільному житті встигла попрацювати на дуже різних посадах і в різних сферах: від торгівельної – до освітньої. У 2016 році підписала контракт і стала військовою. Зізнається, що тоді, багато чого не усвідомлюючи, перебувала під впливом свого чоловіка – також військового. І з дитинства мала приклад для наслідування – вітчима:– Завжди хотіла бути військовою, зростала у сім’ї, де вітчим був розвідником. Згодом вийшла заміж за військового. Дивилася на чоловіка, захоплювалася ним, його обов’язками і думала, що у війську всі такі. Для мене військовий – це честь, повага, захист своєї сім’ї. Я пішла до ЗСУ усвідомлено. І родина підтримала моє рішення.Євгенія Шилович БражевськаЄвгенія має звання старшого солдата, сповна задоволена ним. Вважає, що саме від солдатів багато залежить у війську, відчуває свою відповідальність і значущість. Порівнюючи період служби до 2022 року і нині, зазначає, що найважливіша зміна і покращення – це повага до жінок-військовослужбовиць:– Раніше траплялося, що жінкам не дозволяли серйозні завдання, а тільки, наприклад, піднести снаряд… За три роки війни усе налагодилося. Тепер доручають різні важливі завдання, як і чоловікам. Відповідно, в жінок немає переваги щодо кількості відпусток. Всюди потрібна бойова одиниця.Сьогодні жінки обіймають різні посади: від снайпера – до діловода і водія вантажівки. Євгенія поки що не зустрічала жінку-командирку частини і начальницю штабу. Припускає, що причиною, можливо, є стереотипи, або те, що чоловіку дещо легше зірватися з місця і поїхати. Натомість практично кожна жінка в її роті є мамою, але вони залишають дітей на родичів.– Не потрібно закликати жінок до служби у війську, бо якщо вони захочуть – в будь-якому випадку вирвуться і будуть служити. Я зустрічаю жінок, що йдуть із хороших посад, щоб служити замість чоловіка. Це складний вибір, але він є. Роль жінки під час війни вже змінилася. Вона не лише мама, а й воїн. І в тилу більшає усвідомлених жінок, які роблять багато для допомоги ЗСУ.Євгенія Шилович БражевськаУ спілкуванні з побратимами непомітні, на перший погляд, дрібниці допомагають підтримати бойовий дух і додають людяності в суворі армійські будні. Військова часом допомагає видавати гуманітарну допомогу чи інші речі для користування, і зберігає в пам’яті чимало історій про дружбу, підтримку у війську. Одного разу видавала хлопцям каримати, спальники, інші речі зі словами, що вони мають повернутися й особисто здати назад ці речі, а не передати їх. І раптом приїхав один боєць після поранення, звернувся до неї: «Пам’ятаєте, що сказали мені, коли видавали речі? Особисто повернутися і здати. У мене було складне поранення, але я згадував ваші слова і повернувся».Інна Ковальова: “Жінки оберуть службу, якщо відчують потребу”З Луганщини на Закарпаття ще у 2018 році доля закинула Інну Ковальову – на той час працівницю військкомату, а нині – офіцерку відділу ТЦК, яка займається соціальними питаннями, зокрема родинами військових, ветеранами. Жінка усвідомлено стала військовою у 2022 році під час повномасштабного вторгнення, доти мала статус державної службовиці.Інна КовальоваУ ТЦК, де працює Інна, жінки становлять 20% від кількості особового складу. На початку повномасштабної війни вона виконувала такі ж завдання, як і військові, однак зарплата не відповідала відпрацьованим годинам. Тому вирішила, що маючи вже 23 роки державної служби, потрібно спробувати військову. Підштовхнула і ситуація в сім’ї: чоловік – кадровий військовий, у 2016 році отримав травму, вже не може служити. Фінансовий тягар ліг на жінку, в сім’ї також є діти.Пропрацювавши багато років у військовій установі, Інна зізнається, що найбільш неприємно, коли цивільні не поважають, не розуміють захисників. Прикра ситуація сталася і з нею минулого року в Ужгороді:– Зайшла в кав’ярню, хотіла випити каву, але отримала відмову: офіціантка сказала, що військових у формі не обслуговують. Пояснила це тим, що боїться за свій бізнес, сумлінно сплачує податки… Мені було образливо, але заспокоїла себе, бо, мабуть, у мене все-таки більше переваг, я в формі і виконую свою роботу відповідально. Робочий день, який присвячую людям, набагато більший, ніж у будь-якого цивільного. Але неприємний осад залишився.Інна припускає, що негативна реакція на військових може бути в тих сім’ях, де наразі ніхто не пішов воювати, які не отримали гіркий досвід, бо їх безпосередньо не торкнулася війна. З іншого боку, визнає і проблему негативного ставлення до ТЦК як структури, спричинену різними чинниками, та насамперед – нерозумінням цивільними функцій і завдань центрів комплектування:– На жаль, люди не розуміють, що коли не буде територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, то не буде подальших військових дій, тобто не буде мобілізаційного ресурсу, тому що військова частина сама не формує підрозділи. Потім, коли людина звільняється з війська, вона знову ж таки проходить через ТЦК. Зазвичай люди пов’язують роботу ТЦК тільки з мобілізацією, але це велика кількість функцій, що стосуються оформлення військових, забезпечення соціального захисту, лікування, реабілітації захисників тощо.Щодо інших труднощів, з якими стикається на роботі, і які доводиться пояснювати людям, – неповне соціальне забезпечення з боку держави для тих людей, які пішли служити добровольцями у 2022 році і раніше:– Запитів багато, а фінансування недостатньо, тож люди не можуть отримати належні послуги й почуваються забутими. Недостатньо можливостей для реабілітації тих, хто отримав пошкодження, поранення чи захворювання з 2014 р. – до повномасштабної війни. Ці люди зараз ніби відійшли на другий план. Тому чимало проблем і від нерозуміння, коли військові хочуть отримати те, що держава, як кажуть, пообіцяла, і чого зараз не отримують. Санаторії і реабілітація працюють переважно на поранених хлопців.Сприятиме розв’язанню проблеми, на думку Інни, збільшення кількості програм на рівні міських, селищних рад для військових і ветеранів війни, а також відкриття спеціальних центрів, куди захисники могли б звернутися за власним бажанням, не тільки в разі нагальної потреби. Офіцерка вважає, що жінки оберуть військову службу, якщо відчують потребу. При цьому відіграє не останню роль достойне фінансове забезпечення:– Я думаю, що це має бути свідомий вибір жінки. Тобто вона має поставити на терези всі плюси, що стосуються цивільного життя, і всі мінуси, що стосуються військового життя. Мені не раз пропонували військову службу, але я вибирала соціальний пакет. Однак настав, мабуть, потрібний час, коли переглянула свої «за» і «проти», та обрала службу за контрактом.Місія «Подолати бюрократію», або Чому програми підтримки ветеранів в Ужгороді та на Закарпатті потрібно покращуватиНа запитання про те, що Інна переосмислила за роки повномасштабної війни і роботи на військовій посаді, відповідає:– Переконалася, що наше життя – це така крихка, як то кажуть, субстанція, яку треба цінувати. Немає нічого важливішого. Ми продовжуємо виконувати завдання, будучи жінками-військовими, мамами, дружинами одночасно. Олена Хархаліс: “Ставлення до жінки-військової залежить від того, як вона зарекомендує себе, і чи зможе проявитися”Старша солдатка, а в минулому – командирка взводу матеріально-технічного забезпечення – Олена Хархаліс сьогодні виховує п’яту донечку і перебуває в декретній відпустці. До третього місяця вагітності малеча теж була на війні. Четверо старших дітей – 25, 22, 18 і 14 років – добре знають про тривалу розлуку, коли мама на службі. Ще до повномасштабної війни Олена обрала контракт на три роки, щоправда, тоді – з надією працювати інструкторкою. Але сталося повномасштабне вторгнення і потрібно було виконувати значно складніші завдання, брати на себе відповідальність вже не тільки за родину, а й за військових свого взводу:Олена Хархаліс– Я контрактниця, але навіть якби не проходила військову службу за контрактом, все одно пішла б захищати нашу країну. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній, незалежній державі. Зрозуміло, що діти переживали, було страшно і не хотіли, щоб ішла на війну. Але старші на той час були в тому віці, коли могли доглядати за молодшими. Згодом змирилися і сказали: як ти вирішила, так і буде.Олена отримала хорошу бойову підготовку і до повномасштабного вторгнення брала участь у спеціальних змаганнях західного регіону для військових. На той час 41-річна жінка обійшла своїх 20-25-річних конкуренток: після складних випробувань у бронежилеті виконала навантаження, біг, рух по азимуту тощо, а після цього успішно відстрілялася. Посіла перше місце на змаганнях – саме за вдалу стрільбу.Військовослужбовицю дратують розмови про те, що в ЗСУ багато заробляють і нібито не потрібно допомагати, донатити. Жінка пригадує: коли була командиром взводу МТЗ, забезпечувала весь батальйон одягом, харчуванням, автомобілями, зброєю і так далі. Не стримує емоцій, згадуючи чоловіків, які намагаються уникнути мобілізації:– Чимало наших закарпатських чоловіків і жінок на війні, а деякі чоловіки, що приїхали з інших областей, відпочивають, зокрема на Буковелі, зробили собі якісь інвалідності, і це мене дратує. Доки вони живуть спокійним життям, наші хлопці відстоюють землі, кордони нашої країни. З мобілізацією теж складна ситуація: з одного боку, закарпатські хлопці вже втомилися, багато хто четвертий рік на війні, як і мій чоловік, але замінити його й інших немає ким. Якби чоловіки добровільно йшли до військкомату, захищати нашу країну, то не було б тих проблем із примусовою мобілізацією. Не можу зрозуміти цю несправедливість.Олена ХархалісНа запитання про те, як місцеві органи влади мали б підтримувати військових, вважає, що допомога має бути не просто централізованою, а такою, щоб військовий після звернення отримав допомогу якнайшвидше, без ходінь кабінетами і збирання різних довідок:– Я, наприклад, не можу довго знахо дитися у людних місцях – мене, як кажуть, накриває емоційно… Не можу стояти в черзі. Вважаю, що ті, хто при владі, мають служити, аби зрозуміли потреби військових. Тоді б щось змінилося. Військова не поділяє думку, що жінок потрібно заохочувати до служби, однак про чоловіків категорична:– Жінки мають іти добровольцями до ЗСУ, це їхня справа. Але чоловіки мали б абсолютно всі захищати країну. Щодо ставлення до жінки, важливо, як вона себе поведе, що вона вміє, що вона може, і як вона зможе себе проявити. Я вважаю, що на війні не має бути поділу на жіночі й чоловічі завдання. Є бойова одиниця, а якої статі – неважливо. Інше питання, що жінки, можливо, хочуть до себе більш лояльного ставлення, або чоловіки хочуть більше керувати жінками. Однак це від людини залежить.Олена зберігає чимало спогадів про війну, хоч деякі воліла б забути назавжди. А приємні, як на фото, – пригадує з усмішкою і вдячністю. Якось на Донецькому напрямку, в день її народження, хлопці вітали великим оберемком квітів, який невідомо як дістали в жахливих фронтових умовах.З деякими побратимами склалася така міцна дружба, що переросла в родинні зв’язки: хрещеними батьками п’ятої донечки стали брат загиблого побратима «Баракуди» (на фото – справа від Олени) та дочка полеглого захисника «Боді» (на фото – другий зліва).У майбутньому Олена Хархаліс бачить себе у військовій справі, утім інструкторкою, та не бажає нікому пережити те, що пережила сама:– Розумієте, якщо раніше ти дивишся на все крізь рожеві окуляри, стараєшся згладжувати певні речі, стримувати емоції, то пройшовши війну, по-іншому оцінюєш… На війні немає рожевого. Немає кольорового. Там є або чорне, або біле. На війні знаходиш справжніх друзів, братів. Там одразу видно, чи перед тобою достойна людина, чи ні. … Не обов’язково знати тонкощі військової справи, щоб зрозуміти жінку, яка обрала її для себе. Історії, пов’язані з упередженим ставленням до військовослужбовиць, про які згадують героїні цього матеріалу, – неприпустимі! Дякуємо Захисницям за їхню повсякденну роботу в тилу і на фронті, за вибір і відвагу, за виборювання свободи і надію на краще майбутнє! Нехай повсякчас вони відчувають підтримку дорогих серцю людей та всіх українців.Наталія Толочко, Varosh Джерело
