До повномасштабного вторгнення Олександр жив і працював на Луганщині, але 24 лютого змінило його життя назавжди. Його історію розповіли на сторінці ДСНС Закарпаття.
Тоді він прокинувся від вибухів і зрозумів — мирний Сіверськодонецьк став лінією вогню. Тривоги… Виїзди… Окупація… Його історія — це не просто розповідь про службу, а свідчення того, як одна людина може стати опорою для сотень у найскладніші моменти життя.
Спочатку Олександр продовжував працювати у місті, однак згодом його перевели до іншого району. Колони ворожої техніки наступали, і ставало очевидно, що масштаб війни лише зростатиме. Невдовзі ворог дістався і туди, тож рятувальник опинився в окупації.
«Ворог уже був у місті. Озброєні, вони увірвалися в частину. Найстрашніше — це коли розумієш, що твоє місто більше не твоє… Але я та мої колеги не злякались, адже ми не з тих, хто ламається чи здається. Тож вирішили прориватися до своїх. Попри всі складнощі на блокпостах окупантів, із маленькою сумкою, у якій були лише спортивний костюм, дві пари білизни та незламна рішучість, — вирушив у бік наших. І все вдалося», — згадує Олександр.
Далі був Бахмут, Донеччина — місто, що стало символом мужності та стійкості. Траса Лисичанськ – Бахмут з травня 2022 року перетворилася на єдину артерію порятунку для населення. Саме цією дорогою Олександр організовував і особисто брав участь у доставці гуманітарних вантажів та евакуаційних заходах. Усього під час цих операцій було евакуйовано понад 130 людей.
«Наш броньований КрАЗ “Капсула” був останньою надією на порятунок для тих, хто її майже втратив. Ніколи не забуду ту евакуацію, коли в машині перебувало семеро дітей, найстаршій з яких було лише п’ять років. Їхні очі — повні сліз і болю я пам’ятатиму все життя. Зазвичай дітей супроводжували батьки, але були й випадки, коли їх уже не було. Тоді малечу доводилось рятувати разом із сусідами або далекими родичами. Всяке було», — зітхає чоловік.
Для рятувальника найважчий момент — це не встигнути скрізь. Вибухи йдуть один за одним, і доки гасиш одну пожежу, вже горять нові будинки. А обстріли не вщухають — десятки за годину. Окрім переживань за цивільних, завжди є тривога за особовий склад.
«По рації: “Влучання в житловий будинок”. Ми знаємо, що можуть бути і поранені, і загиблі, але виїхати не можемо — серії вибухів не припиняються. І ти стоїш на межі безсилля. Людина не всемогутня. Але ми робили і робимо все, що можемо. Тут і зараз».
Після Бахмута Олександра відправили до Харкова, де він брав участь у координації діяльності зведеного загону гарнізону. Відновлювальні роботи, ротації, взаємодія — немає сну ні на службі, ні на відпочинку, бо вибухи не припинялися. Масований обстріл ракетами в березні 2024 року — понад 20 вибухів лише зранку. Два тижні Олександр разом із колегами ліквідовував наслідки ударів по одному з об’єктів критичної інфраструктури Харківщини. На 13-й день відновлювальних робіт ворог вдруге вдарив туди ж, цього разу — «шахедами». Здавалося, що це триватиме безкінечно…
«Моя сила в людях, — каже Олександр. Їхня подяка — це те, що тримає “на плаву”. Пам’ятаю, як у Сіверськодонецьку вдалося дістати солодощів і роздати дітям у підвалі, які вже тривалий час там ховалися від обстрілів. Радість у їхніх очах була така щира, що аж серце зупинялося. Вони давно не бачили цукерок і не пили солодкої води, хоча в мирний час це була звична справа».
Олександр не шукав слави. Просто робив свою роботу. Але для тих, кого він урятував — він більше, ніж просто рятувальник. Він людина, яка принесла надію.
Наразі Олександр продовжує службу на Закарпатті. Він допомагає координувати дії рятувальників, ділиться досвідом з колегами та продовжує працювати на благо людей — з тією ж самовідданістю, як і з перших днів війни.
Джерело: http://uzhgorod.net.ua/news/188921
