Війна, здавалося б, не найкращий час починати новий бізнес. Особливо, коли це гірське село, особливо, коли багато хто виїхав, змінив країну.
Іван Яцько із Синевирської Поляни вирішив теж змінити своє життя…і купив два роки тому 350 овець. А перед тим – продав страусів. Їх – 15 заморських птахів – ще у доковідні часи Іван придбав, аби привабити туристів. Страусів, до речі, забрав хлопець з Івано-Франківщини, який саме розпочинав новий грантовий проект, війна не стала на заваді.
«Були ті страуси у нас роки 3, але це не наша тваринка, люди приходили, 10 хв годували як у зоопарку, цікаво, але не те. Я як місцевий житель вже не мав де купити баночку бринзи, треба було розвивати своє», – пригадує Іван, за яким ми захекавшись піднімаємо вгору до фермерського господарства. Дуже вчасно, через два дні ця велетенська отара піде високо на полонини, де випасатиметься до вересня. До ферми Івана із села Синевирська Поляна понад 4 км. Більшу частину через ліс ми проїхали на автівці, але пару сотень метрів треба пройтися пішки, дорога занадто складна. Але і тут, на хуторі Береги, вище в горах, живуть кілька сімей, частина з них – багатодітні. Щодня дітлахи ходять до сільської школи пішки за будь-якої погоди через ліс, туди і назад майже 10 км! Двох малих сміливців якраз зустрічаємо дорогою.
До Івана підходить місцевий житель, пропонує сіно для овечок, якого накосив достатньо. Чоловіки домовляються про співпрацю: коли не вистачає запасів кормів, завжди можна придбати у сусідів. Тим часом Іван продовжує надихати історією свого овечого бізнесу.
«Коли почалася війна, пішло таке безробіття, що постало питання, що робити. І я вирішив збудувати оцю екоферму. Взяв трактора, почав копати, то з мене місцеві жителі сміялися, казали, що я здурів під час війни. Закупив 350 овець і почав потихеньку все відроджувати. Дуже багато енергії часу потратив, щоб вибрати правильну породу, які дають і молоко, і щоб молоді були, – розповідає підприємець.
– Ми починали з самого нуля, була лише ідея. Спочатку загородили територію огорожею, щоб по полях вівці не ходили, збудували дерев’яну конструкцію, зробили кошики для корму тварин». Згодом чоловік створив в селі етноцентр «Вівчарський хутір» з виготовленням сирів, дегустаційною залою, музеями та іншими туристичними принадами
Страшно було починати, каже Іван, адже вклав кошти у той час, коли не знаєш, що тебе чекає. «Але в тому і суть – якщо не ризикуєш, то нічого взагалі не отримуєш. Всім людям раджу, щоб не стояли на місці, щоб трішки десь у своєму житті пробували, ризикували, так само як і я спробував», – додає синевирський підприємець і дякує всім, хто підтримав – голові Синевирської громади, фахівцям сільської ради та обласної адміністрації. Одну частину отари Іван купив від місцевих жителів, а іншу – за програмою відродження гірськокарпатської вівці, білошерстої. Каже, ця порода була витіснена на Закарпатті чорними вівцями, завезеними з Румунії для надання кольору одягу, що виготовляли з вовни. «Племінна вівця коштувала 10,000 грн. Я дав своїх 2 тис., а 8 тис. грн повертали за програмою, – пояснює Іван під постійне мекання отари та дзеленчання дзвоників. – У нас вівці не можуть стояти на одному місці, переміщаються з місця на місце за сезон може 10 разів». Випасають отару вівчарі на висоті понад 1000 метрів над рівнем моря. На ферму Іван приходить о 5 ранку, годує тварин, випускає окремо овець та ягнят, вівчарі ведуть отару на полонину, під вечір всіх об’єднують знову разом.
«Зранку до ночі ти постійно як в круговому колесі. Такого поняття, як дощ або сніг, у наших у наших умовах немає. Ти маєш кожен день це все обійти, нагодувати», – додає Іван.
Тут варто розповісти: що «синевирське диво» – приклад реальної (не на паперах) співпраці громади, активних місцевих жителів, обласного керівництва. Щоб дослідити цей феномен, ми поїхали до сільради у Синевир.
PreviousNext
«Далі було легше, бо війна почалася»
Голова Синевирської громади Іван Чуп міг собі зробити кар’єру у Львові, де закінчив аспірантуру (досліджував місцеве самоврядування), чи Ужгороді. Натомість повернувся в рідне село, де у 2020 році вперше проводили вибори об’єднаної територіальної громади. І став головою Синевирської громади. «Синевир – найвищий населений пункт в Україні, висота над рівнем моря – 1150 км, протяжність громади (6800 населення, 6 населених пунктів) понад 40 км. Тут живуть люди, і не просто живуть, а хочуть жити, і навіть ті, що виїхали, вкладають в регіон. Одні воюють, бо мусять захищати державу, інші втекли, ще інші працюють, – каже Іван Чуп і розповідає, як отримав громаду з боргом 5 млн.грн. від колишніх сільських рад. – Бюджет на той час взагалі був всього 50 млн. з заробітними платами. Синевирська громада за економічними показниками по області була десь четвертою з кінця.
Нам прогнозували, що проіснуємо півроку, і допомагати нема сенсу. Ми не мали взагалі ніяких робочих умов, ні кабінетів, було три комп’ютери. Десь дуже відрадно, що мене розуміли депутати. Я зумів їх переконати. У році 2021-му ми вийшли з мінусів у плюси. Мене ще назвали «найбагатший» голова в Міжгірському районі. Але економили страшно. У нас одна людина могла займатися п'ятьма, сімома, а то й десятьма напрямами.
Разом з тим не скоротили ні одне робоче місце, навіть бібліотеки в нас функціонують. Більше того, створили у тому ж році музичну школу, відремонтували капітально спортивно-ігровий майданчик. Багатостраждальні вбиральні зробили в школі, бо їх не було. Далі вже було легше, бо війна почалася. Я вже не думав про все інше».
Попри війну надходження громади виросли із 7 млн. грн.,(2021 рік) до 47 млн.грн. у цьому році (за прогнозами). За словами голови громади, «знайшли резерви». Насамперед у діяльності національного парку «Синевир», який почав платити на бюджетні рахунки громади. Крім того громада активно включилась у всі можливі грантові програми. Таким чином відкрили музичну школу, відновили дитячий садок, де на початку повномасштабної розміщували переселенців. Їх тоді приїхало близько 1400 осіб, заповнили також всі місцеві садиби. Зараз у шелтері залишилося 16, «по людях» близько 50. Двоє працюють у сільській раді. Третій – тренер з Бахмута – у новоствореній сільській ДЮСШ, до того тренував у Полтаві юнацьку олімпійську збірну з футболу. «Ми вкладаємо в дітей, є результати, перші успіхи. Школа в нас на достойному рівні, садки ми підтягнули,- каже Іван Чуп і перераховує недоліки. – От медичні послуги пробуксовують. Немає просто людського ресурсу зробити щось більше. Виїжджають вчитися і не повертаються. Також у нас виїхало чоловічого населення близько 500 чоловік. Хоча у Синевирській Поляні є приріст населення!»
Гордість громади – вівці та все, що з ними пов’язане. Отут мова піде знову про Івана Яцька, та не тільки. Бо збіглись бажання і підприємця, і активу громади, і нагодилася обласна програма підтримки вівчарства на Закарпатті. «У нас щороку були офіційні проводи отар на полонину, фестиваль «Трембіти кличуть», але дійшло до абсурду: овець треба було звозити з декількох громад, щоб зробити той фестиваль. І одного дня тодішній голова Закарпатської ОВА Микита зібрав нараду в Міжгір’ї і каже: “Хлопці, пак щось робім”. Мені то щось запам'яталося, я ще подумав, що буде то як завжди. А ще одного дня трапився Іван (Яцько), кажу йому: «Давай якусь маленьку вівчарню запускай, не піде – то продаш, а може піде”. І воно якось, знаєте, почалося з тих овець. І я згадав, що Микита казав про майбутню програму відродження вівчарства», – ділиться спогадами Іван Чуп і пригадує, як пішов говорити з керівником області. У результаті Синевирська громада отримала кошти за обласною програмою на 50 племінних гірськокарпатських овець, а потім ще на 50. Потім підтяглися проекти по обладнанню.
«А потім Іван вступив в Асоціацію виробників бринзи, все у нього пішло. Мусить хтось ще й помогти людині, бо зараз дуже такий час нестабільний, не кожний зважиться вкластися і то ще треба любити, – пояснює голова громади. – Ми також виграли грант по брендуванню «СиневирЕко». Ми одна така громада в Україні, яка має торговий бренд. У нас принцип «еко» навіть у стратегії прописаний».
Іван не просто придбав овець, зараз він проходить перевірки, щоб отримати сертифікат на племінне господарство. «У 2023 році Іван Яцько брав участь у нашій програмі, придбав в племінному господарстві Хустського району вівці української гірськокарпатської породи. За що отримував часткове відшкодування. Так само вчинив у 2024 році. І тепер, відповідно до положення про племінне господарство можна подавати на атестацію, щоб отримати статус племінного господарства з розведення овець української гірсько-карпатської породи»,- пояснює Ніна Кіш, начальниця відділу тваринництва департаменту агропромислового розвитку Закарпатської ОВА, яка приїжджає перевіряти господарство. Згодом прибуде спеціальна комісія, підготують пакет до експертної комісії Мінагрополітики, де й вирішать долю екоферми. За словами фахівчині, на Закарпатті вже працюють чотири племінні господарства: два – у Рахівському районі, а також у Хустському та Мукачівському. «Зараз ці племінні господарства мають можливість продавати молодняк таким господарям, які бажають розвивати вівчарство», – додає Ніна Кіш.
Недешеве «біле золото»
Вдосталь нафотографувавши овець та краєвиди, знову спускаємося у село Синевирська Поляна, щоб подивитися другу частину бізнесу Івана Яцька – етноцентр «Вівчарський хутір». На території – невеликий музей природи, музей вівчарства, магазин екопродукції, контактний зоопарк (вівці, кози, кролі й ще інша живість) дегустаційна зала, що добудовується. «Ми, місцеві жителі, привчені бринзу їсти з баношем, з картоплею, з варениками. Тепер у мене є постійно для себе бринзи, скільки я хочу, також маю можливість продати людям, – продовжує Іван. – Бринза може зберігатися і рік, і два, і три. Чим довше, тим робиться ще п'ятий вид сиру – у народі – люта бринза. Це рецепти ще наших дідів».
«Бачите, це копчений сир, – Іван відкриває двері ще одного приміщення, в якому виготовляється окремий вид сиру. – Він коптиться на тирсі. Обов'язково мають бути фруктові дерева. І коли сир прокопчується, ми обов'язково його загортаємо у марлю, яка повністю забирає присмак сажі. Перед тим, як його коптити, ми кладемо продукт на 12 годин в соляний розчин».
Переробляють тут і овечу вовну, в якої місцева пані Юстина робить гуні та інші вовняні речі. Шукають ще жінок, які б допомагали з цим виробництвом, але з людьми складно. Хоча умови й все необхідне обладнання тут є, закупили теж за рахунок грантів. «Після того, як помили овечу шерсть, її вичісують на такому гребінці. – до нас приєдналася Мар’яна Місик, головна спеціалістка відділу економіки, туризму та інвестицій Синевирської громади, і проводить імпровізовану екскурсію. – А після того роблять нитку. Має виходити дуже однакова і тоненька нитка. Це важка праця». Пані Мар’яна легко переходить на історію про музеї вівчарства, потім природи, розповідає, як варять овечий сир.
«Сири варимо на полонині. Це делікатесний продукт, який називається взагалі «біле золото» Карпат, тому що овечих сирів в природі багато немає. Наприклад, з 10 л овечого молока вівця дає 600-800 г молока і то лише на тепер на початку, а потім менше. Виходить з 10 л біля 3 кг овечого сиру і півкілограма вурди».
Тут також пропонують туристам домашній мед, ковбаси, сувеніри. А також чотири рецептури трав'яних чаїв, розроблені кандидатом наук з Ужгорода. Як розширять приміщення – обіцяють дегустації локальних страв.
«Ми у пошуках додаткових коштів, допомагаємо писати проєкт, бо без грантових коштів відродити вівчарство – нереально. Місцеві жителі дуже мало тримають худобу. Колись на території Синевирської громади було десь коло 3000 голів овець, розумієте? В одному селі було по чотири отари. А зараз одна отара на село. А вівчарство – це не лише вівці, не лише молоко, це пласт традиції, органічний продукт. Наші віці випасаються на чистій території, доять вручну», – пояснює Мар’яна Місик.
У Синевирі вівцями займалися споконвіку, але зараз мало хто у цьому зацікавлений. Не вигідно – така найчастіша відповідь місцевих. Ще для себе 1-2 вівці – можливо, але отари – для сміливців.
PreviousNext
Юрій Нірода з Синевира мав раніше 20 овець, зараз залишив собі 2 вівці і ще має 4 кози. Бринзи з отриманого молока вистачає для родини і подарувати родичам, гостям. Його застаємо, піднімаючись півгодини вище в гори із села. Тут він із односельцями варить вурду, робитиме бринзу. Антураж майже як у музеї вівчарства на «Вівчарському хуторі», так само романтично, але більш приземлені обставини. Трохи нижче по схилу пан Юрій має господарство, вирощує навіть абрикоси. Каже, на Великдень, ведмідь приходив. Вдерся у коптильню, де висіло м'ясо, акуратно зняв і пішов. «Вовки ходять, лисиці», – додає господар і запрошує скуштувати свіжу вурду. Тут би й жив і їв, думається, але це справді щоденна важка праця, легше за комп’ютером. Пан Юрій тим часом показує черешню серед сосен, «Кілька років тому посадив», – «І були плоди?!», «Звичайно,- сміється чоловік і перераховує, які саджанці замовляв собі останнім часом в інтернеті»,- все росте.
Унікальна природа і люди унікальні, думається. «Я хотів зробити щось унікальне, щось красиве для наших для нашого регіону. Коли люди, які до нас приїжджають, кажуть щось приємне, чи пишуть гарний коментар, у мене ще більше є бажання робити, сплачувати податки і розвивати наш край, щоб він ставав красивіший», – каже Іван Яцько на прощання. – Бачили хату на хуторі? 200 років будинку, я його купив, хотів переробити для туристів. Але поки стоїть. 10 грн. вартість елементу покрівлі, а таких треба 7000 нових штук. І ще робочим заплатити. Може колись».
PreviousNext
Синевирська Поляна цього року разом із закарпатською Колочавою та Криворівнею із Івано-Франківщини стали фіналістами конкурсу Всесвітньої туристської організації ООН Best Tourism Villages – 2025 і представлятимуть Україну на світовому конкурсі “Найкраще туристичне село”. У своїй перемозі Синевирська громада майже впевнена, за будь-яких умов тут оптимізму не втрачають.
Відео про Івана та його вівчарський бізнес дивіться тут.
Ірина Бреза для zaholovok.com.ua
Фото авторки
Ця публікація була підготовлена ??в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
