12.08.2025 Uzhgorod.in Статті, Туризм, Цікаве Закарпаття 0 10 У серпні 1927 року чеський мандрівник, професор, автор туристичних путівників Мирослав Карлічек у групі туристів здійснив п’ятиденну мандрівку Закарпаттям. Про це розповідає Varosh. У цю подорож він подався під час хвилі популярності відкриття туристами найсхіднішого регіону Чехословаччини – Підкарпатської Русі. Тоді «віднайдений» у Карпатах край вабив багатьох своєю «дикістю» та можливістю, як у пригодницьких книжках, відкрити загублені місця у пралісах «де не ступала нога людини». Група чеських туристів з мандрівницьким ентузіазмом рушила у подорож крізь гори й полонини, обравши пунктом відправлення селище Воловець.Через рік, у липневому номері чехословацького журналу «Національні листи» («Národní listy») вийшла перша частина з п’яти описаної Карлічеком мандрівки. У цій публікації подаємо переклад усіх його нарисів-вражень, надрукованих під назвою «Крізь Підкарпатську Русь». Також, для кращого розуміння того, про що йдеться в тексті, що бачили під час своїх подорожей чеські «мандрівники-перешопрохідці» і, зрештою, для занурення у атмосферу життя на Закарпатті на початку ХХ століття, ілюструємо цю мандрівку світлинами й листівками тогочасся.З Воловця до ЯсініУ кожному справжньому чоловікові прихована якась щира жага до чогось незвіданого і таємничого. Ще хлопцем він ковтав пригодницькі романи Жуля Верна чи Карла Мая, а тепер із задоволенням читає твори Зейна Грея, Джеймса Кервуда чи Джека Лондона. У нашому розміреному житті важко стати центром пригод, неможливо відправитися на полювання за скальпами лютих ворогів або мчати на дикому мустанзі преріями на берегах Влтави. Тому багато хто шукає розради у туризмі, прагнучи вирватися зі сірого буденного життя, шукаючи далекі та невідомі краї. Наша Республіка має чудові місця, де мандрівник є ще рідкісним винятком, де у пралісах й прихованих долинах турист може відчути себе першовідкривачем, що вперше ступив на невідому землю.Ми вирішили податися в край дикої природи – на Підкарпатську Русь. І сподівання нас не зрадили. Хоча ми й не повернулися з ведмежими шкурами на плечах чи скальпами людожерів за поясом, все ж знайшли там природу у всій її первісній красі та дикості. Знайшли там народ, не зачеплений культурою, який у віддалених куточках, за десятки кілометрів від найближчої станції, живе так, як і його предки століття тому.Ми навчилися поважати сотні, тисячі наших людей, які в складних умовах виконують свою роботу заради блага того убогого народу, часто без визнання й без належної винагороди. Сюди варто було б відправити тих, хто вважає кожне маленьке містечко дірою, де неможливо жити. Вони б навчилися цінувати те, що дає їм їхнє місце роботи.Можливо, у період підвищеного зацікавлення найсхіднішою частиною нашої Республіки кілька нарисів, зроблених під час подорожі з Воловця до Ясіні, яку ми здійснили у серпні 1927 року, будуть вам цікавими.Сама собою така подорож є доволі складною. Щоб дістатися до східного кордону нашої держави, потрібно подолати понад 1000 кілометрів. Єдиний прямий рейс – нічний швидкий потяг о пів на другу ночі. Він переповнений, і тут справді можна спостерігати людську егоїстичність у відмові поступитися місцем. Зрештою, ми знаходимо місця і, змучені, хитаємо головами з боку на бік у задушливому вагоні. Рятунком стають перші промені ранкового сонця.Дорога стає цікавішою. Ваг (найбільша річка Словаччини. Тут і далі – примітки перекладача) шумить своєю піснею біля колій. Ми бачимо Велику й Малу Фатру, шукаємо у ранковому тумані притулок на Клачанській Магурі, проїжджаємо вузьку долину під Соколом біля Кральован й в’їжджаємо у ширшу долину Ружомберка. За Ліптовським Мікулашем (місто в Словаччині) ми вже не відходимо від вікон. На півночі, в сяйві висхідного сонця, блищать кам’янисті схили Ліптовських Холів. Поруч із ними з’являється могутній Кривань – охоронець Високих Татр.Вид на гору Кривань (2494 м.) у Високих Татрах, 1930-ті рр. Fotoarchiv Československé tiskové kanceláře. Praha, Česká republikaГадаю, що мало залізничних маршрутів у Європі пропонують такий чудовий краєвид, як панорама Високих Татр із долини Вагу. Гора за горою виринають, щораз змінюючи свій вигляд. Високогірна долина лежить перед нами, наче на долоні, ми бачимо стежки на схилах, озера у низинах, споглядаємо водоспади на уступах. Завважуємо готелі на Штрбському Плесі. Якими приємними, попри всю свою суворість, виглядають татранські вершини, й водночас скільки жертв вони вже забрали серед тих, хто, не маючи відповідного спорядження, був зваблений їх красою.Вид на Високі Татри з потяга, 1930-ті рр. Fotoarchiv Československé tiskové kanceláře. Praha, Česká republikaМи не можемо насититися цим чудовим краєвидом. Потяг, здолавши важкий підйом із долини Вагу до Штрби, мчить далі рівниною до Попраду (місто в Словаччині) й спускається за ним до Горнаду (ріка в Словаччині). А ми все ще стоїмо біля вікон, не відриваючи погляду від цієї кам’яної казки.Татри зникають, але дорога не стає менш цікавою. Ми спускаємося в долину Горнаду, проїжджаємо рівниною, де час від часу виринає місто чи велике село. Праворуч піднімаються вершини Низьких Татр, де Горнад пробивається через дикі ущелини та утворює водоспади – це Словацький Рай (гірський масив і національний парк у Словаччині). Краєвиди тут скрізь переплітаються з історичними пам’ятками. Кожне місто, кожен замок чи більше село може похвалитися слідами діяльності гуситів (послідовники Яна Гуса – чеського середньовічного релігійного мислителя, реформатора церкви та проповідника). Уважний турист знайшов би тут багато слідів відомих боїв Братства.Високі Татри. Вид з потяга, 1930-ті рр. Fotoarchiv Československé tiskové kanceláře. Praha, Česká republikaАле потяг несе нас далі у вузьку долину Горнаду, де, окрім річки та залізниці, прокладеної високо по насипу над рікою, більше нічого немає. Потяг знову виїжджає на рівнину й зупиняється у Кошицях. Навіть із залізниці видно нові будинки та вулиці, й ми відчуваємо бурхливий ритм життя, яким живе ця східнословацька метрополія.Рушаємо далі – у спеку та задуху. Сонце напікає вагони, й у них стає так гаряче, як у пеклі. Втомлені, ми спостерігаємо за краєвидом. Їдемо тепер рівниною, де на півдні, в Угорщині, піднімаються Токайські гори. На півночі у нас синіють гори з виноградниками, а внизу хвилюються поля кукурудзи.Вид на словацьке місто Кошиці, 1931 рік. Fotoarchiv Československé tiskové kanceláře. Praha, Česká republikaДобираємося до угорського кордону, за яким на схилах вулканічних гір лежить мальовниче Словенське Нове Місто. Ґрунт тут гарячий. Ми проїжджаємо повз багато руїн замків на близьких та далеких пагорбах, чимало з яких було зведено або зруйновано Братчиками.В’їжджаємо до Чопа, звідки йде відгалуження до Ужгорода й до Ужоцького перевалу, звідки теж можна почати подорож через Підкарпатську Русь. Але ми рушаємо в мандри лише з перевалу Бескид, звідки продовжуємо рух рівниною, розділеною річками та мочарями.Залізничний вокзал у містечку Чоп. Листівка 1926 року. Архів Михайла МарковичаКраєвид навколо пустельний, тут нічого не росте, окрім купин трави, де час від часу пасуться чорні буйволи. Люди сховалися в тіні від спеки. Іноді над степом ліниво пролітає лелека.Доїжджаємо до Батьова – пересадкової станції перед Мукачевом. Пасажирський потяг до Мукачева переповнений. Так само, як змінився ландшафт, так змінилися й пасажири. Ми тепер у меншості, навколо нас лунає суміш мов – угорська, німецька, жаргон, русинська (українська), іноді словацька й чеська. Представники обраного народу складають більшість.Залізничний вокзал у селі Батьово. Листівка початку ХХ століття. Архів Михайла МарковичаРізноманітні типажі: багатий старий єврей із бородою, білою як сніг й довгою до пояса, поруч із занедбаним та брудним наймитом; пасажир у сучасному костюмі поруч із ортодоксальним євреєм у традиційному вбранні. Біля них – місцеві жінки з білизною, яка служить їм вже не перший сезон, й робітники у черевиках або босоніж.Кілька студентів дещо фальшиво співають сумні пісні, їм допомагає своїм вереском малий єврей із густими пейсами. Строката суміш.На вокзалі у Мукачеві все рухається до потяга. У нас є година, тож вирішуємо оглянути місто. З 21 000 мешканців більшість тут складають євреї. Це не лише торговці, вони займаються усіма видами діяльності, включно з найважчими роботами. Вони і ремісники, і вантажники, і лісоруби, і сільськогосподарські робітники. Місцеве населення повністю розчинилося серед них.На головній площі Мукачева, 1927 рік. Фото Богуміла Вавроушека. Fotoarchiv Akademie věd ČR. Praha, Česká republikaМісто має сільський вигляд. Маленькі будиночки з вітринами виходять прямо на вулицю, лише кілька двоповерхових будівель, переважно нових. Тут живуть близько 4000 наших людей. Бачимо нові будівлі, вочевидь це державні та житлові будинки.Ми питаємо нашого провідника – переселенця з Пршерова, як йому живеться. Він каже, що єдине спасіння від нудьги у цих краях – соціальне життя. Ми оглядаємо головну площу, яка не відрізняється від решти міста, й повертаємося на вокзал.Сідаємо у вагон і, проїжджаючи долинами Латориці та Вичі, досягаємо пункту нашого призначення – Воловця – після 21-годинної подорожі потягом.Залізничний вокзал у містечку Чоп. Листівка 1926 року. Архів Михайла МарковичаВоловецьСело розташоване споміж гір під перевалом Бескид, майже на польському кордоні. В єдиному готелі у цій місцевості є нічліжка відділення Клубу чехословацьких туристів у Мукачеві. Ми приїхали саме у день православного свята й мали можливість побачити русинські (русини – давня назва українців) народні костюми та звичаї. У костюмах переважають чорний і червоний кольори, вишивок відносно мало – лише кілька простих хрестиків на рукавах. Як прикрасу жінки носять на шиї стрічку зі скляних намистин. Чоловіки ходять у вовняних штанах й постолах. На ногах – грубі вовняні шкарпетки, які покривають нижню частину штанів.Чоловіки й хлопці у селищі Воловець. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаЖінки й дівчата у селищі Воловець. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаУ корчмі відбувались танці під примітивну музику. Скрипка, цимбали та якийсь невеликий бас, менший за нашу віолончель, складають увесь оркестр, який безперервно грає один і той самий чардаш. Скрипка задає мелодію: кілька нот повторюються без упину від вечора до ранку, скрипаль, здається, більше нічого не вміє. Час від часу музика гуде, тоді хтось із танцюристів вигукує кілька слів якоїсь простої пісні, притупує ногою – й знову чути тільки музику та шурхіт постолів.Троїсті музики скрипка, баси і цимбали. Кінець 1930-х років. Фото Яноша Манга, Museum-digitalПосеред кімнати кілька пар танцюють чардаш. В одному кутку стоять він і вона, один навпроти одного, крутяться й підстрибують на місці, аж раптом – вигукують, хапаються руками за шиї й починають шалено крутитись: зупиняються й знову обертаються назад. Як тільки вони вдосталь накрутяться, знову починають підстрибувати на місці. Посередині танцюють дві пари разом. Тримаються руками за шиї й стоять на місці, похитуючись. Потім найстарший із танцюристів, вочевидь ведучий у танці, вигукує, й усі починають обертатися вліво, аж поки не темніє в очах. Спідниці розвіваються, дівчата ніби не торкаються ногами підлоги. Раптом – крик, і коло зупиняється. Танцюристи притупують ногами й знову коло крутиться назад. Знову зупинка, знову крутяться на місці, й так протягом пів години під одну й ту ж однотипну музику.Під час перерви випивають кілька келихів вина чи горілки й знову йдуть у танець, який стає дедалі шаленішим. Не дивно, що танцюристи розпалюються настільки, що змушені охолоджуватись прогулянкою на свіжому повітрі.Часом починають хоровод, схожий на південнослов’янський танець. Кілька танцюристів утворюють коло й починають обертатися вправо й вліво, запрошуючи нових танцюристів та танцюристок до кола, поки не починає танцювати вся корчма. Але найулюбленішим для них залишається чардаш, який вони постійно повторюють. Настрій наростає, рухи стають дедалі розкутішими. В такому стані легко доходить до бійок, у яких ножі в руках розпалених танцюристів стають справді небезпечною зброєю, а людське життя тут не надто цінується. Можна побачити людину у первісному, примітивному стані. Так, як вони танцюють сьогодні, можливо, так само танцювали їхні предки, коли танцем вшановували своїх язичницьких богів.Йдемо спати, але у вухах, як настирливий джміль, дзижчить одноманітна мелодія, яка зрештою заколисує нас до сну.Полонина БоржаваЗранку ми вирушили до хати Клубу чехословацьких туристів на полонині Боржава – поки що єдиної туристичної хати на Підкарпатській Русі. Шлях вів нас спочатку через село, потім через долину й вгору схилом пагорба через ліс із пологим підйомом протягом двох годин. Сонце припікало, рюкзаки тиснули, й ми, спітнілі та захекані, підіймалися вгору. Навіть багатство малини та суниць обабіч дороги не спокушало нас – лише коли якась гілка занадто близько звисала над шляхом, ми зривали кілька ягід.Хата раніше стояла під Великим Верхом на 200 метрів вище, але через проблеми з водою була перенесена на теперішнє місце під гору Плай. Оскільки вона була зачинена, ми зайшли до державної молочарні, що знаходилася за 15 хвилин ходу. Молодий управитель – “пан майстер” – люб’язно запропонував нам притулок.Хата Клубу чехословацьких туристів на полонині Боржава під горою Плай. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаМолочарня фактично є практичною базою господарської та молочної школи, де майстер отримує кілька хлопців на практичний курс, які тут вчаться переробляти молоко на сир. Його потім відправляють до центральної станції при школі для подальшої обробки.У молочарні ми залишили рюкзаки й рушили до найвищої вершини полонини Боржава – гори Стій (1679 м). На схилі Плая, над молочарнею, ми знайшли залишки окопів із часів світової війни. Хребет гір безлісний, вкритий травою, яку випасають стада худоби. Місцеві жителі на полонинах вирощують биків, ялівок, коней та овець. Дійних корів, окрім як у державних молочарнях, там немає. Бики перебувають на полонинах до осені, потім їх продають на м’ясо. Коней влітку не використовують, лише взимку – для транспортування деревини до води. Овець на полонинах відносно мало. Навіть неспеціалісту видно, що при кращому господарюванні полонини могли б прогодувати значно більше худоби, ніж тепер.Чеські туристи біля хати Клубу чехословацьких туристів на полонині Боржава під горою Плай. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаПрогулянка полонинським хребтом дає багато можливостей для огляду сусідніх полонин й прикордонних хребтів. Стій височить над залісненими долинами і з нього видно аж до Сваляви та Мукачева, на полонину Красну та Свидовець, куди далі веде наш шлях. Ми довго затрималися на вершині, милуючись зеленою красою лісів, потоками, що спадають із улоговин у долини. На зворотному шляху зупинилися в одній із западин, скупалися й насолодилися чудовим природним душем.Найвища вершина масиву Полонина Боржава – гора Стій (1681 м), 1920-ті роки. Архів Михайла МарковичаУ молочарні ми випили чимало смачного молока. На ніч пішли до хати, де на той час вже з’явився сторож. Невдовзі ми лягли спати, щоб наступного дня бути у хорошій формі, адже на нас чекала дорога через усю полонину Боржаву до Волового.Хребтом полонини БоржаваХолодний ранок розбудив нас у хаті на Плаї. Швидко приготували сніданок і, освіжившись холодною водою з чудового джерела над хатою, вирушили в дорогу. Сонце вже освітлювало протилежні вершини своїми ранковими променями, у яких роса переливалася веселковими кольорами на траві. Ми набрали води у пляшки й почали підйом на Плай.На полонині вже було людно. Пастухи виганяли стада коней та великої рогатої худоби. Малі, але міцні коні весело бігали перед нами, молоді й вгодовані воли паслися на пасовищі. З-за пагорба білий вівчарський пес, як добрий охоронець свого стада, гавкав на нас.Стадо коней на полонині Боржава, 1934 рік. Фото Зденка Фейфара. Архів Михайла МарковичаВівчар і чеський турист на полонині Боржава, 1934 рік. Фото Зденка Фейфара. Архів Михайла МарковичаСпочатку ми йшли тією ж самою дорогою що й вчора – до Стоя. Проте на Великому Верху звернули на південний схід по головному хребту полонини Боржава. Шлях гарний, хоч й доводиться підійматися на численні пагорби й знову спускатися до сідловин. Однак перепади висот незначні, тож дорога не була важкою.Погода нам сприяла – сонце палило навіть занадто, тому невелике джерельце з холодною водою під Жид-Магурою (вершина в Карпатах у полонинському масиві Боржава) стало нам дуже доречним. Краєвид на всі боки був надзвичайний.Через чотири години ходьби ми поступово почали спуск до нижчих полонин, але все одно трималися на висоті понад 1100 метрів. Тут ми зустріли більше місцевих жителів, які працювали на луках. Чоловіки на затінених схилах косили траву, яка ще була вкрита росою, жінки в білих сорочках розкидали покоси або складали вже сухе сіно.Чеські мандрівники на полонині Боржава, 1934 рік. Фото Зденка Фейфара. Архів Михайла МарковичаНа краю поляни горіло кілька дерев. Це було особливе видовище – бачити, як гілками дерева повільно розповзаються язики полум’я. Дрова там цінуються настільки мало, що старі дерева навіть не рубають, а просто підпалюють, щоб звільнити землю під нову луку.Часом так ведеться й господарство. Підпалять шматок лісу, а потім на згарищі влаштовують поле, на якому вирощують бідненький овес або картоплю, поки земля повністю не виснажиться. Тоді поле залишають заростати чагарниками, які згодом знову підпалюють – і таким чином удобрюють землю. Звісно, що врожай на такій землі ніколи не буває щедрим.Полями ми дійшли до сідловини Присліп, звідки почали спускатися до села Тюшка. Перед селом ми розбили табір, приготували обід, випрали одяг і скупалися.Церква та дзвіниця у селі Тюшка, початок 1920-х років. Фото Рудольфа Гулки. Speciální sbírky Slovanské knihovny. Praha, Česká republikaСело заховане у вузькій долині невеликого потічка. На верхньому кінці села навіть немає дороги – лише стежки з’єднують окремі хатини. Хатинки убогі: у маленьких сінях із глиняною долівкою облаштоване місце для вогнища, над яким на триногах висять казанки. Коминів на дахах немає – дим йде на горище, а потім виходить через щілини у покрівлі.Єдина житлова кімната з маленькими віконцями, які залишаються закритими навіть у спекотне літо, слугує оселею для всієї численної родини. Поруч із входом до сіней одразу ж розташований вхід до хліва. Багато хаток мають викривлені крокви – здається, що вони тримаються на чесному слові. Бідне житло й бідні люди. Лише у священника та єврея-корчмаря кращі житла.Ми пішли селом вздовж потоку до дороги. Перед однією хатинкою сиділа старенька й пряла льон. На одвірку вона повісила кужіль, в одній руці тримала веретено, а другою витягала нитку з клубка льону, яку намотувала на веретено. Вони взагалі не знають, що таке прядка, і якщо й чули про неї, то вважають це за великий винахід.Жінки за прядінням на Закарпатській Верховині, 1920 – 1930-ті роки. Архів Михайла МарковичаПройшовши селами, ми дісталися до річки Ріка, яку перейшли по гладких каменях, а далі вздовж її берега дійшли до містечка Волове.ВоловеВолове – районне містечко зі службами державної адміністрації, школою, фінансовою інспекцією та жандармерією. Найближча залізнична станція – у Хусті за 45 км, а до основної траси – 60 кілометрів. Містечко має одну довгу вулицю вздовж дороги, з однієї сторони якої прокладено дерев’яний тротуар.Вулиця у селищі Волове (нині Міжгір’я) з дерев’яним тротуаром. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаНаселення значною мірою складається з євреїв, чиї крамниці й майстерні розташовані аж до самої дороги. Ми знайшли там чеський ресторан пана Штурси – приблизно посередині містечка навпроти синагоги. Добре й недорого поїли, випили чудове пиво й приємно посиділи в чистій кімнаті. Втім, сиділи ми недовго, після дев’ятигодинної ходьби з набитими рюкзаками ми відчували втому.Синагога (справа) у селищі Волове (нині Міжгір’я). Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаНочівля в чистих кімнатах, які здає пан Штурса, зі свіжою постільною білизною, була набагато кращою, ніж ми очікували в Підкарпатській Русі. Вранці нам важко вставалося в подорож долиною під полониною Красна до Німецької Мокрої.Долиною з Волового до БрустурНаступного дня почалася наша подорож долиною. Наприкінці Волового ми звернули з дороги у долину потоку Прогудня. Недалеко від містечка цигани облаштували примітивну цегельню, де виготовляли неопалену черепицю.Дорога долиною була малоцікавою. Через дві години ми звернули з дороги, яка серпантином піднімалася вгору, й далі пішли вздовж потічка, минаючи кілька хатин, аж поки не дісталися сідловини над Синевиром.На сідловині нам відкрився неймовірний краєвид на долину річки Теребля, на село Синевир та сусідні села.Туристи над селом Синевир, 1937 рік. Фото Тьорьока Дьєнґівера, FortepanСиневир – це прекрасна відправна точка для походів до мальовничих долин, що простягаються до польського кордону, де у диких хащах заховані “клявзи”. Клявзи – гірські водосховища на річках, своєрідні маленькі долинні греблі, в яких вода утримується влітку, коли підкарпатські річки маловодні.На Підкарпатті саме річки є основним шляхом для транспортування деревини з лісів. У зимовий період лісоруби тягнуть величезні колоди кіньми до річок, а навесні з цих колод складають плоти.Коли плоти готові, шлюзи клявз відкривають, і вода з шаленим гуркотом мчить вниз. Плотогони спускають пліт за плотом й сплавляють їх за течією. Це важка, небезпечна робота, й багато людей гине, коли плоти мчать вниз по ріці з великою швидкістю. Горе тому плоту, який вдаряється об перешкоду й розсипається на хвилях. Він не тільки розбивається, але й стає страшною перешкодою для інших плотів. Утворюється затор, плоти врізаються один в одного. Таким чином завдаються великі збитки лісовому господарству, а нерідко трапляється й загибель людей.Клявза Озеро на Чорній Ріці неподалік Синевира, 1929 рік. Фото Богуміла Вавроушека. Fotoarchiv Akademie věd ČR. Praha, Česká republikaПісля перевороту у Ясіні загинуло 29 людей, коли лісова адміністрація не мала у своєму розпорядженні досвідчених бокорашів, і їхню роботу виконували молоді, непідготовлені люди.З клявз спускають воду за певним планом так, щоб підняти рівень води в основному руслі річки, аби плоти могли плисти далеко до рівнин, де їх або завантажують на вагони, або сплавляють через кордон до Угорщини.Клявзи є опорними точками для туризму на Підкарпатській Русі, оскільки їхні охоронці охоче надають ночівлю та частування. Часто поблизу є й лісництво, де туриста завжди радо приймають як бажаного гостя, який приносить приємне різноманіття у буденне життя.Плоти в очікуванні на бокорашів. Річка Теребля на Міжгірщині, 1920-ті рр. Fotoarchiv Československé tiskové kanceláře. Praha, Česká republikaТак і ми хотіли через долину Синевиру й Колочави дістатися до клявзи Озеро під полониною Красною. Тому нам довелося швидко попрощатися з чудовим краєвидом із Прислопа, де православний хрест дивився на дві прекрасні долини.Ми спустилися до Синевиру, освіжившись дорогою водою з джерела, яке витікає прямо зі скелі.Від Синевира до БрустурСиневир, до якого ми спустилися з Прислопа, – невелике селище, схоже на Волове, але значно менше. Вигляд той самий – убогі русинські та єврейські хатинки, серед яких лише кілька кращих будинків. Саме тут ми вперше помітили цікавий єврейський релігійний звичай. Уздовж дороги перед Синевиром із обох боків стоять високі дерев’яні стовпи, схожі на наші хмелеві жердини, між якими над дорогою натягнуто дріт.На вулиці у селі Синевир. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаРелігійні приписи забороняють євреям торгувати у відкритих місцях, тому дротом вони символічно відгороджують територію. Їм цього достатньо і, мабуть, їхньому Богу також. Десь ми бачили такі дроти й перед хатами – очевидно, все селище не було відгороджене, тому кожен облаштовував собі огорожу сам.Ми швидко залишили Синевир, де знайшли кілька цікавих типажів – я сфотографував старенького дідуся, якому було 87 років, із люлькою в роті. Тамтешні жінки також курять, але перед фотоапаратом кожна швидко ховає свою люльку.Жінка з люлькою на Волівській (нині Міжгірській) Верховині, 1929 рік. Фрагмент фото Вацлава Фабіана. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republikaДорога вела нас долиною через п’ять сіл із однаковою назвою – Колочава (Вишня, Нижня й т. д.). На краю першої Колочави нашу увагу привернуло особливе рівномірне гупання, яке долинало з маленької хатини біля потоку. Вода з потоку була спрямована жолобом до водяного колеса, яке піднімало два великі дерев’яні бруси, схожі на молоти.Під цими брусами у міцній огорожі з кілків переверталася вовняна гуня, по якій молоти били безперервно. Ми зрозуміли, що це діяло валило (дерев’яна діжа, в яку з великою силою падає потік води), подекуди такі ще можна знайти у Бескидах. Вовняні покривала спочатку тчуть як широкі полотна з бажаним кольором і візерунком. Потім їх кидають у валило, де вони збиваються до такої міри, що структура плетіння стає майже непомітною.У Колочаві ми вперше побачили дерев’яний храм – церкву. Це цікава споруда з красивим дерев’яним ламаним дахом й дзвіницею трохи осторонь. У наступній Колочаві ми також побачили таку ж церковцю.Церква у селі Колочава-Горб. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаДолина річки Теребля була значно мальовничішою за ранішню дорогу з Волового. З обох боків височіли гори: на півночі – Негровець й гостроверха Стримба, де водяться великі ведмеді, – обидві вершини понад 1700 метрів заввишки.На півдні – нижчі вершини – Тапеш та полонина Красна, яка у променях призахідного сонця справді світилася червоним. Наприкінці Колочави, у Нижній Колочаві, річка Теребля повертає на південь і тече паралельно річці Ріка, яка протікає через Волове.У одному місці обидві річки розділяє лише кількасот метрів гірського хребта. Оскільки Теребля лежить на 200 метрів вище за Ріку, виник проєкт будівництва там великої електростанції. Це був би значний економічний прорив для цього бідного краю, віддаленого від усіх шляхів сполучення та джерел існування.Ми звернули з головної дороги й рушили проти течії одного з притоків до клявзи Озеро, де у лісництві сподівалися знайти нічліг. Кінець дороги ми подолали у темряві, але нас привітно зустріла ліснича й пригостила смачним молоком. Вона багато розповіла про життя у лісництві та навколишніх селах, про боротьбу з дикими тваринами й негостинною природою.Клявза Озеро на річці Озерянці (Чорній Ріці) неподалік Синевира, 1924 рік. Фото Йозефа Провазника. Sbirka Poštovního muzea České pošty. Praha, Česká republikaРанкове пробудження не було приємним – дощило. Ми довше полежали, приготували сніданок й чекали, поки дощ припиниться. Коли він трохи вщух, вирішили не сходити на полонину Красну, а йти долиною до Брустур.Ми перетнули перевал, де тумани з долини перевалювали через хребет, й дійшли до потоку, що впадав у річку Мокрянку. Дорога вела нас до Німецької Мокрої, цікавого села німецьких колоністів, переселених сюди ще за часів Марії-Терезії.Село вразило нас своїм виглядом. Ряд нових просторих дерев’яних будинків тягнеться вздовж дороги. Старі будинки теж чисті, вікна вимиті, віконниці пофарбовані білим, двори доглянуті, у вікнах квіти та штори – усе сяє чистотою та порядком.На вулиці у селі німецьких колоністів – Німецька Мокра, 1930-ті роки. Архів Михайла МарковичаМісцеві зберегли свою мову та звичаї й підтримують традиції, які привезли з Ішлю (місто в Австрії), звідки вони переселилися.Чоловіки працюють у лісі та сплавляють бокори, часто перебуваючи далеко від дому протягом багатьох днів. Жінки займаються господарством. На полонинах дівчата-пастушки привітно зустрічають подорожніх й готові надати будь-яку допомогу.Нас кілька разів запрошували на полонину – навіть малий хлопчик сказав, що там є гарні дівчата, й що нам варто туди піти. Але ми вирішили залишитися у місцевому шинку, де смакували чудові свіжі ковбаси.Коли дощ трохи вщух, ми подалися до Руської Мокрої. Там німецькі колоністи вже перемішані з місцевими, але їхні будинки все ще помітно відрізняються від бідних хат автохтонів.Люди біля магазина та церкви у селі Руська Мокра, 1927 рік. Фото Богуміла Вавроушека. Fotoarchiv Akademie věd ČR. Praha, Česká republikaДалі долина Мокрянки звужується, й скелі з обох боків стискають річку у дикі пороги. Сплав лісу тут – дуже небезпечна справа.За ущелиною долина знову розширюється. Мокрянка зливається з річкою Терешілкою. Під злиттям річок розташоване село Усть-Чорна, де також мешкають колоністи.У поселенні ми випадково знайшли німецького шевця, який зашив підошву одному з членів нашої групи. Це була субота, і єврейські ремісники не працювали б навіть за золоті монети. У єврейській крамниці в суботу можуть купувати тільки ті, хто має невеликі гроші, й вони повинні покласти їх на прилавок. Сам торговець навіть не торкається грошей у суботу.На вулиці у селі Усть-Чорна, 1934 рік. Фото Фріца Мюллера. Deutsche Fotothek. Dresden, DeutschlandСиневир та Усть-Чорна – чудові бази для походів у навколишні гори та глибокі долини.Ми поспішали долиною Терешілки, яка під час останньої повені показала свою силу, – знищила кілька гатей і мало не затопила Брустури. Її долина дуже красива: по обидва береги ростуть дрімучі ліси з віковими деревами-велетнями. На її притоках також є кілька клявз, тож течія регулюється у небезпечних місцях. Трохи вище Усть-Чорної така «дорога» для проходження плотів викладена з величезних колод у місці, де до врегулювання був відчутний вплив кількох великих паводків.Небезпечний для сплаву бокорів закрут на річці біля села Усть-Чорна, 1922 рік. Фото Богуміла Вавроушека.Перед вечором ми дійшли до Брустур, де зустріли групу єврейських старійшин у релігійному одязі з хутряними шапками. Вони йшли з синагоги і у своєму релігійному вбранні з дивними ковдрами були схожі на пришестя з іншого світу. На околиці Брустур ми звернули в долину потоку Яблунець й попрямували його берегом до гаю, де на нас вже чекали. Люб’язні працівники лісової адміністрації Брустур заздалегідь зарезервували нам по телефону нічліг і їжу.Євреї на Підкарпатській Русі (Закарпатті) у 1920-х роках.Біля корчми у селі Брустури, 1934 рік. Фото Фріца Мюллера. Deutsche Fotothek. Dresden, DeutschlandПеред вечором ми оглянули плоти, готові до сплаву. Кожен із них мав об’єм 50 кубічних метрів, а на кращій воді – навіть усі 80. Троє чоловіків мають втримати цю масу у бурхливій річці. Безумовно, вони заслуговують на свій заробіток.Наступного дня нам належало пройти довгий маршрут через хребет Свидовця, тож ми доволі рано лягли спати на своїх примітивних ліжках – на сіні, розстеленому у коморі.Перед сплавом плотів з клявзи у селі Усть-Чорна, 1920-ті роки. Фото Їржі Крала. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republikaНагір’я СвидовцяНа п’ятий ранок нашої подорожі Підкарпаттям, на березі Яблунецького потоку, чорні хмари й блискавки не віщували нам доброї погоди. Однак, не було вибору, – ми мусили йти вперед, – нас чекала мандрівка хребтами та полонинами Свидовецького гірського масиву. За один день подолати весь масив до Ясіні було неможливо, тож ми мали відшукати на хребті якесь укриття для ночівлі. Щоправда, враховуючи попередній досвід з чистотою у місцевих жителів, ми не дуже хотіли ночувати у вівчарській колибі. Тому зі щирою радістю cприйняли звістку, що під гірським хребтом Підпула знаходиться новий, хоча й незавершений, але зовсім порожній будинок, який міг забезпечити такий необхідний прихисток. Ми попрямували туди.Стежка у пралісі, що веде на гірський хребет Свидовець, 1920-ті роки. Фото Їржі Крала. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republikaШлях вів долиною, оживленою хатами русинів – переважно лісорубів. Яблунецьку клявзу, в мутній воді якої відбивалися круті схили, вкриті “тропічною” зеленню, ми обійшли вузькою стежкою й продовжили рух зруйнованою дорогою, що перетиналася з гірським потоком. Далі за клявзою, де вже зовсім не очікували знайти жодних слідів життя, ми натрапили на кілька хатинок. За останньою ми почали підйом угору. Стежка, розбита копитами овець та коней, вела крізь праліс, де величезні дерева, обвиті “ліанами” лежали поперек дороги. Це свідчило про те, що сюди було вкрай важко дістатися. Після тривалого підйому ми вийшли на полонину, де біля джерела зварили довгоочікуваний обід. Після відпочинку вирушили шукати будинок, що про нього нам розповіли пастухи, яких ми пригостили кількома цукерками.Окопи й колючий дріт часів ПСВ у горах Рахівщини. Листівка 1920-х років. Архів Михайла МарковичаНа вершині Підпули ми побачили залишки окопів, які свідчили про те, що тут проходила війна. З вершини відкривався чудовий краєвид на простори хребтів – мабуть, найбільших у Підкарпатській Русі. Полонини тяглися далеко в усі боки, хмари утворювали на них тіні, що повільно пересувалися долинами та лісами. Промені призахідного сонця позолотили горизонт й надавали особливого відтінку зеленим схилам й синім далеким лісам. Не хотілося покидати цю красу, але невизначеність із ночівлею змусила нас спуститися вниз у долину, де ми побачили дах якоїсь будівлі.Туристична хатина у горах Рахівщини, 1935 рік. Фото Шермана Сіларда, FortepanЦе справді була порожня щойно збудована хатина. На горищі ми влаштували собі жорстке ліжко з ялинових гілок, а після вечері швидко лягли спати. Ніч була прохолодна, і до ранку нас усіх добряче трусило від холоду, попри те, що ми тісно притиснулися один до одного, мов оселедці в банці. Рано-вранці ми встали, випили чаю й подалися далі хребтом Свидовецького масиву до Ясіні.Вид на гору Близниця (на задньому плані). Листівка 1939 року. Архів Михайла МарковичаПодорож винагородила нас за “погану ніч”. Хребет полонини тягнувся на висоті понад 1600 м, а деякі вершини сягали 1700 м і більше. Стежка вела то вниз, то вгору, переходячи з одного хребта на інший, відкриваючи нові краєвиди. По обидва боки – неймовірні види на низини, де можна було легко побачити сліди колишніх льодовиків – морени (скупчення уламкового матеріалу, перенесеного і відкладеного льодовиками) перекривали схили, а на дні долин виблискували маленькі озерця. З багатьох вершин відкривалися краєвиди на безмежні ліси, які простягалися на десятки кілометрів аж до рівнин уздовж Тиси. Це справжнє царство дерев.Свидовець. Краєвиди на ліси та салаш пастухів, 1920-ті роки. Фото Їржі Крала. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republikaПолонини були оживлені стадами коней, волів та овець. У долинах біля води ми помітили великі хліви для худоби, які з віддалі виглядали як маленькі села. І все ж ми йшли через місця, де була трава, яку не випасла худоба.Нашим бажанням був підйом на вершину Близниці (1883 м), утворену двома кривими верхівками гір, що притулилися одна до одної, дійсно як близнюки. Проте на Стозі нас застала злива, яка змусила шукати найближчу дорогу до колиби пастухів. Дощі на полонинах проливні та тривалі. Несподівано над одним із пагорбів з’явилася хмара, яка швидко обернулася на дощову завісу, й вже за хвилину ми промокли до нитки. Зрештою, болотистою стежкою ми дісталися салаша (колиби та кошари в горах, де живуть та займаються виготовленням сиру пастухи), де перечекали зливу. Підніматися на гору нам більше не хотілося, тож ми рушили далі.Вид на гору Близниця (на задньому плані), 1934 рік. Фото Вальтера Мьобіуса. Deutsche Fotothek. Dresden, DeutschlandСалаш – колиби та кошари – на гірському масиві Свидовець, 1920-ті роки. Фото Їржі Крала. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republikaШлях був важкий – слизьке болото, в якому коріння дерев ставало ненадійною опорою. І коли на нас обрушилася нова буря, ми сховалися під деревами. Але після того, як блискавка влучила в одне з дерев і воно загорілося, ми вирішили, що краще йти під дощем, від якого ті дерева нас вже не дуже й захищали. Дорога була все такою ж, тільки місцями кам’янистою, а в інших місцях – болотистою й мокрою. Нарешті ми вийшли з лісу й побачили хребет, який тягнувся до Ясіні. Дорога вела повз хати, дуже схожі на наші волоські. Однак, цього разу вони були гуцульські.Гуцулки біля хати-ґражди на околицях селища Ясіня, початок 1920-х років. Фото Амалії Кожмінової.В одній із хат частина нашої групи сховалася від дощу й стала свідками танцю дівчат, які також сховалися від негоди. Одна з них грала на дримбі просту мелодію, задаючи собі такт, притупуючи босою ногою, а решта дівчат танцювали карпатський чардаш, відомий нам ще з Воловця: оберт вправо, зупинка й оберт вліво, похитування на місці й знову оберт. Мелодія, створювана дримбою, була точно такою ж, як і у Воловці.Спускаючись до Ясіні, ми побачили хати гуцулів, розкидані схилами над селищем. Дорогою нам траплялися чоловіки й жінки в барвистих строях: жінки у спідницях із двох частин, у створених вручну сорочках, із гарними вишитими рукавами, чоловіки – в коротких штанах, звуженими на литках й кептарях, оздоблених китицями. Це були дуже красиві люди, набагато привабливіші за тих, кого ми бачили раніше. Шкода тільки, що горілка їх так нищить.Гуцулки та гуцули у селищі Ясіня на мосту «тридцятка». Листівка 1930-х років. Архів Михайла МарковичаЯсіня справляло те саме враження, що й інші підкарпатські містечка – одна довга вулиця вздовж Тиси, з кількома відгалуженнями на захід й схід. Будинки здебільшого невисокі. Нові, більш імпозантні зводять лише біля залізничного мосту, на місці тих, що згоріли під час великої весняної пожежі. Кілька пристойних крамниць із чеськими назвами, ресторан й гуцульський господарський кооператив свідчать про повільну економічну незалежність. Проте, євреї все ще становлять у торгівлі більшість. Ми знайшли нічліг в єдиному готелі й після поганого сну напередодні спали, як убиті.Готель «Koruna» у селищі Ясіня, 1936 рік. Архів Михайла МарковичаВранці ми розмірковували, чи варто завершувати свій маршрут й здійснити підйом на Говерлу та Піп Іван. Оскільки погода зовсім не проявляла до нас свою прихильність, а ми й так уже добряче втомилися від подорожі, знайшлося лише двійко відважних, які залишилися в Ясіні, щоб здійснити похід на Говерлу (2059 м). Інші подалися у тисячокілометрову зворотну дорогу. Швидким потягом ми проїхали долиною між Чорногорою та Свидовцем повз Рахів, який сильно постраждав від нинішнього стихійного лиха. Далі ми перетнули румунську територію під охороною румунських багнетів, побачили велику кількість плотів на Тисі і, хоча б із вікна потяга, поглянули на виноградні схили біля Берегова.Містечко Рахів у 1920-х роках. Листівка з архіву Віктора ТурокаНевдовзі ми доїхали до Батьова, знайомої нам станції, звідки тиждень тому ми вирушали на Мукачево й Воловець.Звідти вже знайомі місця нагадали нам про нашу першу подорож. Ввечері ми проїжджали повз Татри, над якими блискало, й із яких у хмарах виднілися лише контури гір-велетнів. Уночі під дощем ми проїхали долиною Вагу, а о восьмій годині ранку були вже в Празі.Здавалося, що ми вже назавжди наситилися Підкарпаттям, що нам вистачить Великої Фатри та Низьких Татр із їхніми широкими гірськими луками. Але, чим більше віддалялися від нашої подорожі, тим більше усвідомлювали, що там було багато прекрасного, що це особлива земля зі своїми унікальними красотами. І ми не відмовляємося від нової подорожі до найсхіднішої частини нашої республіки – Підкарпатської Русі.Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини. Джерело
