Марія Семенюк. Фото Дмитра Гайдука
– Військові не відірвані від інфопростору. З позитивного, чи правильніше сказати, що мене радує, – ті містяни, які не забувають про війну: це і волонтерська робота, і різні заходи благодійні та культурні, хвилини мовчання та акції про полонених, на які виходять ужгородці, новини про те, як сім’ї з прифронтової зони знайшли свій затишок на Закарпатті, робота жінок, що чекають на своїх чоловіків з війни…
Коли Марія спілкується з посестрами про наболіле, то нерідко чує про одні й ті ж проблеми: люди в тилу не завжди усвідомлюють, що відбувається на фронті. За словами військової, навіть те, що в рідному Ужгороді щодня відлунює війна похоронами Героїв, болем і відчаєм, зруйнованими долями, не всі переймаються цим:
– Дратує, що є люди, які дозволяють собі сказати, ніби не відчувають війни в Ужгороді. Це при тому, що майже кілька разів на тиждень на весь центр звучить «Пливе кача», купа родин чекає з війни когось, поранені лікуються у нашій області, врешті-решт Кальварія, куди кожної відпустки приходиш, а там все більше і більше прапорів…
