Гора Говерла на Закарпатті. Getty Images
Що вас особисто найбільше приваблює або захоплює в караїмській культурі?
Мені дуже подобається те, що серед караїмів завжди була якась особлива, скажімо так, елітарність, однак у хорошому сенсі. Не хочу, щоб це звучало пафосно чи зверхньо, але ми справді мали певний статус. Наприклад, за часів Кримського ханства, а потім уже й в Османській імперії, в Криму був соціальний прошарок під назвою “тарханлар”, що буквально означає “вільні”. Його основу складали саме караїми або люди з караїмським корінням. Це була військова еліта, яка воювала надзвичайно вправно, займала високі чини. Але водночас — це були неймовірно освічені й заможні люди. Вони трималися купи, знали собі ціну. І ця риса — тяга до культури, до знань, десь дуже глибоко в нашій крові.
Навіть якщо подивитися на мою родину. У мого прадіда було шестеро дітей — троє хлопців і троє дівчат. Один із синів, Володимир Очан, був надзвичайно обдарованим перекладачем і поетом. Знав сім мов, жив у Києві, видав збірку віршів, перекладав французьку поезію українською. Другий, Сашко, був талановитим художником: у 15-16 років уже міг перемалювати будь-яку картину, а згодом почав творити своє. Третій, Толік, став фотографом. У нього спершу навіть не було фотоапарата, але коли вже зміг його купити, робив неймовірні знімки. Єдині фотографії мого прадіда, що збереглися — його робота. І одна з них — дуже особиста, я нею не ділюся. Просто він сидить із родиною, і в цій звичайній сцені така жива присутність.
Серед дівчат — одна шила так, що люди з усього району до неї зверталися. Друга — просто дуже красива, а третя — ще красивіша. Уявіть собі, якби не було розкуркулення, не сталося б революції, вони всі продовжили б жити у великому будинку, заможно, красиво. Це була би така класична італійська родина з фільмів, де один син — поет, другий — художник, третій — фотограф. А дівчата — просто красиві. Є в цьому щось дуже шляхетне. Я називаю це “породою” — не в сенсі зверхності, а як внутрішнє відчуття гідності, смаку, любові до краси.
Ця потреба тримати культуру — вона живе в нас досі. Я бачу це в багатьох караїмах і мені хочеться це зберегти. Коли у мене будуть діти, а я вірю, що будуть, то я обов’язково казатиму їм: “У вас у венах тече караїмська кров. Пам’ятайте про це. Це частина вас і вона важлива”.
Окремо хочу сказати про родинну близькість, бо це те, що вражає мене найбільше. В караїмських сім’ях це не просто зв’язок — це справжня, глибока присутність одне в одного, і я думав, що так у всіх. От у мене є двоє двоюрідних братів по караїмській лінії. Ми виросли як рідні, жили в сусідніх районах, а коли моя мама переїхала з Херсона до Кременчука, то її сестра з родиною за рік теж переїхала, щоб бути разом. У нас було так: якщо ми хоча б раз на тиждень не побачилися, це значить щось сталося. Бо в нормі ми завжди разом, і це збереглося, бо ми досі тримаємо зв’язок.
Оця теплота, тісність, любов у родині — це караїмське. Це неймовірна цінність. І я дуже хочу не просто її зберегти, а передавати далі.
